Дружини гетьманів: якими вони були

Що ми знаємо про дружин українських гетьманів, наприклад, Богдана Хмельницького чи Івана Виговського? Нічого, крім того, що вони існували.

Навіть достовірних портретів не існує. Долі цих жінок спонукають не лише до роздумів, але й до глибинного аналізу. Чи готові ми сьогодні дослідити українську історію через жіночу ментальність та сприйняти її як складову культурного феномену нації?
Очевидно, що такий підхід вартісний, бо дозволяє “олюднити” нашу історію і відійти від простої констатації факту про вагому роль жінки у житті суспільства та вивести жінку з тіні чоловіка.
Як свідчать історики, дружини гетьманів мали сильний вплив на своїх чоловіків, були укладачами нових порядків життя та навіть видавали універсали.
Під час сумного періоду історії України – Руїни, обставини складалися так, що жінки часто залишалися один на один із ворогом. Не маючи ніякої підмоги, вони змушені були давати бій та захищати стіни власних замків.
Портрет Ганни Золотаренко

Дружина гетьмана Богдана Хмельницького Ганна була однією з найвидатніших жінок Гетьманської доби. Навіть польський історик Роллє мусів визнати, що третя дружина гетьмана була “жінка статечна, скромна, може більш розвинена розумово як її попередниці”.

Не була вона вже чимось посереднім поміж жінкою та коханкою, як її попередниця. Це вже була “пані гетьманова”, як офіційно титулували Ганну Хмельницьку. І не був це порожній титул. Навіть ті скупі джерела, які маємо про Ганну, свідчать, що вона далеко не обмежувала свою діяльність домашніми і родинними справами. Вона завоювала собі таку довіру гетьмана, що під час його відсутності сама видавала універсали. Історія зберегла нам один з таких універсалів “от гетмановой Богдановой Хмельницкой Анни”, де вона наказує “обивателям прилуцьким” не займати ґрунтів густинського монастиря.
Ганна Золотаренко

Вона посилається тут на волю свого “малжонка гетмана Хмельницького” і загрожує в разі непослуху гривною в розмірі 1000 талерів, на користь державного скарбу. Гетьманову бачили завжди на прийнятті чужоземних дипломатів, які відвідували Суботів, про що повідомляють багаточисельні джерела і, в першу чергу, московські посли.

Згадує про присутність гетьманової під час гостини у Суботові шведський посол Велінг. Ці гетьманські прийняття не відзначалися особливою розкішшю – угорське вино та ще улюблений, а тоді ще дуже рідкий, напій гетьмана – кава, були з певністю найбільшою окрасою столу. Загалом, як відомо, Хмельницький любив навіть демонструвати свій спартанський спосіб життя. І ціле життя в гетьманській резиденції мало на собі печать скромності.Однак Ганна зуміла таки внести в це життя деяку етику та урочистість.
На відміну від Ганни Хмельницької, Олена Виговська репрезентувала іншу – аристократичну течію в українському суспільстві. Вона принесла до Суботова ще більше окраси, сприяла зросту товариської культури серед старшини, сформувала жіноче середовище і заклала нові традиції його співжиття.

Вірогідно, Виговський познайомився з майбутньою дружиною в Києві, де мешкав його батько і брат Олени, чернець. Їй виповнилось близько тридцяти, йому – перейшло за сорок. Рідня була невдоволена цим шлюбом, як випливає зі скарги в заповіті Олени, але писар не зважив на це.

За історичними свідченнями, він викрав дівчину. По всьому видно, що союз цей ґрунтувався на взаємних почуттях. Весілля відбулось у Києві.
За життя Хмельницького Олена практично не з’являлася в Чигирині. Можна припустити, що лад гетьманського життя не припав до вподоби Олені Виговській, вихованій на інших прикладах.
Портрет Олени

Олена Виговська, жінка проста і скромна, все ж мала великий вплив у Чигирині. Вона з’явилася до столиці в супроводі великого почту служниць та родичів. В авангарді кортежу їхали музики і кілька сотен лейб- гвардії, слідом французька карета везла гетьманшу; за ними придворні пані й дівчата в багато прибраних повозах, серед них — Виговська; завершував поїзд гурт челяді, там були кондитер, пивничий і навіть кравець, – гетьманша дбала про своє вбрання.

Така пишність вразила городян; не важко було збагнути, що доступитись у “світлиці” гетьманші стане не легко, як перше, а коли допевнились, що під гетьманським дахом запанував незвичний етикет для суспільства, виникли нарікання та скарги. Згодом опозиція дорікала Виговському, між іншим, і тим, що він побрався із шляхтянкою, “котра не бажає добра Україні”.
Поступово гетьманська столиця змінилася до невпізнання: метушня зменшилась, гарнізон було скорочено, козацької старшини залишилось обмаль, стосунки з сусідніми державами урвались. Гетьманша майже не виїздила з Суботова. Сюди, поближче до гетьманші, перебралися кілька родин козацької старшини.
Звичайно, доньки Хмельницького відігравали провідну роль в цьому товаристві, насамперед Катерина Хмельницька, одружена з Данилом Виговським – братом гетьмана, жінка рішуча, іноді заступала місце гетьманші. Від батька Катерина перебрала винахідливість, уміння вести бесіду, вона краще за гетьманшу була знайома з людьми та звичаями. Щодо другої доньки Хмельницького – Олени Нечай, то вона почувалася чужою в цьому колі світської вишуканості, та й чоловік її, відсунутий на задній план, не мав політичної ваги і виконував лише накази гетьмана.
Ранньобароковий храм мав очевидне оборонне значення. Двометрові стіни, вікна-бійниці, пристосовані навіть для гармат. Крім того, церква служила за родову усипальницю — першим тут ховають загиблого Тимоша Хмельницього, пізніше й самого гетьмана.
Село Суботів на Чигиринщині
Отож у Суботові панувала тиша, господиня займалася своїм жіночим гуртком. Пригощання вийшли з моди, гетьман майже не вживав міцних напоїв, ухилявся від вечірок; якщо з Києва приїздив Юрій, то більшість часу віддавав молитвам у церкві й благочестивим роздумам. Він уникав товариства.
Порядки, які запанували в домі гетьмана, вплинули й на столицю Гетьманщини. Всі ці зміни не мали популярності, хоч і не були позбавлені користі: простий люд відчував і розумів, що народжується і пускає коріння новий устрій.
Як відомо з історії, Іван Виговський невдовзі був оголошений “зрадником” і мав разом з родиною назавжди покинути Україну. Одначе гетьман не скорився. Влітку рушив збройно за Дніпро, сподіваючись підкорити Лівобережну Україну, але не було йому щастя. Прихильників не придбав, а кількість супротивників зростала щоднини. Тому Виговський вернув до Чигирина, а братові своєму, Данилові, доручив протистояти ворогам.

Невдача змінювала невдачу, і Данило заледве врятувався. Залишалось чекати нападу. Гетьман зайнявся обороною Чигирина, оскільки ще й кошовий отаман Брюховецький оголосив про свій намір заявитися до столиці. Якась безпідставна тривога злякала Виговського — він потайки зник з міста “в одному сукмані й на одному коні” і полишив жіноцтво напризволяще. Він шукав захисту в коронного обозного Андрія Потоцького в Білій Церкві.

Залишається незрозумілим, чому гетьманша Олена не подалася з чоловіком із Чигирина, а дружина Данила Виговського – Катерина лишилася беззахисною в Смілі тоді, коли чоловік її також опинився в Андрія Потоцького.
В такій ситуації жінкам довелося думати про самозахист та готуватися до облоги в недостатньо укріплених палацах за надмірно складних умов. Становище Чигирина було сприятливішим: там налічувалось близько 600 гармат, 400 діжок пороху і чотири сотні залоги з поляків та німців.
Значно гірше довелося старшій доньці Хмельницького, його улюблениці Катерині: її дім у Смілі захищали земляний вал, частокіл і кілька давніх гармат, придатних хіба що для декорації; в ролі супротивника виступав рідний брат на чолі загонів, які колись водив у бій її батько, — трагічна іронія долі!
Небезпека була тим відчутнішою, що всюди подейкували про Богданові скарби, заховані в палацах, — слід було чекати пограбування.
Мимоволі постає питання: що ж робили чоловіки, аби звільнити своїх дружин? Виговський обмежився розсиланням послань, а Данило чинив значно рішучіше: він вимагав воєнної підтримки у союзників, рвався на допомогу Чигирину й Смілі, оточених ворожим населенням.
З ватагою сміливців Данило рушив на Смілу, обложену козаками, тоді ж Юрій Хмельницький йшов до Чигирина з Сірком. Нещасний потрапив до рук ворогів. Відісланий до Москви, Данило розпрощався з життям 30 листопада, поблизу Калуги, внаслідок жорстоких тортур. Тіло повернули родині.
Тоді ж, коли Данило потрапив у полон, ніжинський полковник Василь Золотаренко взяв штурмом палац, де перебувала його дружина. Однак Золотаренко не знущався над беззахисною жінкою — обмежився лише пограбуванням палацу. Дружину Данила відіслали під охороною до Суботова. Вдові передали тіло чоловіка, яке вона поховала в місцевій церкві, біля батька та брата.
Тепер настала черга Чигирина. Юрій із січовиками і лівобережною вольницею козацькою оточив резиденцію свого батька, пропонуючи здатися без жодних умов, і після відмови штурмував палац. Не відомо, хто був командувачем оточеної залоги, але головні накази давала сама гетьманша Олена, яка все ще сподівалася на швидку допомогу від чоловіка і переконувала в цьому усіх. Опір був одчайдушним, упродовж тижня приступи не мали успіху, але зрештою енергія ослабла, і гетьманша вирішила здатися. Гарнізон приєднали до війська союзників і відіслали на схід, незважаючи на протести, артилерія дісталась Запорозькому Війську, приватне майно було пограбоване.
Юрій байдуже спостерігав, як розкрадали надбані батьком багатства, а колишня гетьманша зі своїм почтом була відіслана до Суботова, де мала чекати на вирішення власної долі. Виговський після всіх невдач вирішив зректися гетьманства.
Полонянкам довелось пробути в Суботові майже рік, лише в жовтні 1660 року Олені Виговській дозволили виїхати звідти з усіма жінками при ній і добром. А в Суботові лишалась Катерина Виговська, донька Богдана, яку брат відпустив на волю ще раніше, але вона не мала де дітися, оскільки дім у Смілі згорів. З волі випадку овдовілий за два роки перед тим Тетеря прибув до Чигирина, щоб обійняти посаду писаря.
У Суботові він зустрівся з удовою, що лаштувалась до важкої дороги. Поїздку відкладали з дня на день з різних причин. Тим часом Тетеря з Катериною вподобали одне одного і наприкіці 1660 року повінчалися, за згодою гетьмана, в Суботові без будь-якої пишноти. Юрій призначив їм Суботів за тимчасову резиденцію.
Інакша доля випала її молодшій сестрі, дружині полковника Івана Нечая, прибічника Виговського. Він загинув під час облоги Бихова 4 грудня 1659 року. Нечай, на думку Беневського, потрапив у полон і помер від тортур. Історик Соловйов додає, що коли тіло чоловіка привезли дружині, вона раптово померла з горя. Відтоді не маємо жодних вісток про Олену. Вона і зникла з арени суспільного буття так само непомітно, як непримітно й жила. Вочевидь, вона не прагнула грати помітної ролі, як-от старша сестра Катерина.
Так само печально відійшли й інші члени роду Виговських. Звістку про смерть чоловіка (гетьмана засудили та розстріляли) Олена Виговська отримала в погано захищеному прикордонному маєтку.
Наближених осіб охопила паніка, всіх страшенно вразила страта воєводи — подія безприкладна в тодішній Польщі. Шляхта була не проти скористатись нагодою для грабунків.
Тільки брат Олени Виговської, Юрій, не втратив самовладання; він одіслав жінок і дітей у безпечне місце, залишився з хворою сестрою, і вони зникли звідти лише через кілька днів. Спершу довелося переховуватись у барських лісах, весна була холодною і дощовою, шляхи непрохідними.
Вдова з вдячністю згадувала згодом про послуги брата під час цієї втечі з Бара в Руду. Здоров’я Олени підупало остаточно, однак їй удалось після багатьох зусиль забрати тіло чоловіка і поховати його в скиті біля Руди Гніздичевської, у склепі Хрестовоздвиженської церкви. А далі лишалось розпорядитися майном.
Заповіт Олени неповторний серед подібних: не забуто в ньому найнепомітнішого служника чи віддаленого родича. Починається він сповіддю віри, далі висловлене прохання поховати її поруч з коханим чоловіком. На поминальні служби заповідано ігумену 1000 золотих, на поховання 3000 золотих, на притулки для бідних і жебраків – 140 золотих з прибутків руднянського маєтку. За рахунок маєтку поблизу Орші заповідано монастиреві 500 золотих, 2800 золотих – жіночій прислузі й далеким родичам; 200 волоків землі відказано брату, підкоморію брацлавському.
Посагу 12 000 золотих, коштовності та інше домашнє майно розподілено між найближчими родичами. Єпископу львівському за його послуги Олена заповіла французьку карету, виїзд і ридван, “щоб не забував мене у своїх молитвах”.
Не надовго пережила Олена Виговська свого чоловіка і, орієнтовно, в травні чи червні 1664 року померла. Відтоді чигиринська резиденція через безперервний воєнний стан втратила колишню велич і перетворилася на оборону споруду.
До речі, київська художниця створила портрети українських гетьманів.
При створенні матеріалу була використана наукова стаття “Жіночі портрети української історії” – автор Людмила Смоляр.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *