Художник зі світовим ім’ям Микола Бідняк

“Бути українцем — це коштовне діло. Того вчило нас життя на Рідній землі, про це пересвідчуємося й на кожному кроці тут — на чужині. За приналежність до української нації доводиться весь час платити кров’ю й посиленим трудом… Я гордий тим, що звуся українцем!” – повторював художник зі світовим ім’ям Микола Бідняк.

Микола Бідняк побачив світ 1 лютого 1930 р. у Канаді (м. Торонто).

Сім’я мала достаток, діти – здоровий генотип, адже батько українець, а мати – фінка.

Миколі легко давалися мови, мав великий хист до гри на скрипці. Та батько марив Україною, поверненням; він за десять років чужини назбирав кошти, щоб вдома не бути бідним. Вони повернулися на Буковину, у село біля Чернівців. І тут таланти хлопчика розквітли, сусіди заговорили про юного генія.

Втім, доля кинула чорний серпанок. “Визволителі” краю, яких зустрічали хлібом-сіллю, виявилися хижими людоловами, від яких важко було врятуватися. У 1940 р., сім’я подалася на Захід, вони вирвалися з радянського раю, але багатьом членам родини не вдалося уникнути Сибіру.

Вони жили в американській зоні Німеччини, п’ятнадцятирічний Микола працював на полі, коли стався вибух міни. Красень-юнак там утратив обидві руки та ліве око. У госпіталі замислився: Хто він тепер? Каліка, якого усі жаліють? Безрукий циклоп? І українець високо підняв голову, так із царською поставою голови він і пройшов життям.

Микола працював по 16-18 годин на день, малюючи картини вустами у повен зріст. Микола Бідняк створив понад 3, 5 тисячі робіт. У 1950-му йому вдалося повернувся до Канади. Виставкову діяльність Бідняк розпочав з 1951 року в Канаді. Створив понад 80 виставок у 12 країнах світу.

Він здобув фахову освіту в Інституті технології і мистецтва у Калгарі (1950-1954) й Онтарійському коледжі мистецтв у Торонто (1955-1957). З 1958 року Микола Бідняк професійно працював у галузі живопису, графіки та монументального мистецтва. Став членом Всесвітньої Асоціації художників (з центром у Ліхтенштейні), які малюють вустами та ногами. Асоціація врятувала митця від скрути, але згодом Бідняк почав сам допомагати іншим: він постійно дбав про українську творчу молодь у Бразилії, Канаді, США, опікував будинки для літніх людей, сиріт, студентів, учнів.

Мистецьким подвигом Миколи Бідняка був розпис храмів.

Художник малював настінні композиції на полотні з подальшим наклеюванням на стіну (оскільки йому тяжко було щораз підніматися вгору, остерігаючись впасти з небезпечного риштування). Одну зі своїх ікон — “Плащаницю” — виконав на замовлення для Папської колекції у Ватикані. Микола Бідняк отримав апостольське благословення Папи Римського.

Осінь життя виявилася золотою. У 1990 році на концерті в Торонто відбулася зустріч М. Бідняка з відомою співачкою Марією Майчик. Високим почуттям освітилися життя одруженого художника та дружини композитора зі Львова Івана Майчика, яка мала двох синів Тараса та Остапа. Сивочолі закохані разом здійснили турне: Канада, Сполучені Штати, Австралія, Польща.

Велетень духу писав: “Життя було б зовсім іншим, якби в мене не було Марії. Вона допомогла мені знайти сенс життя і вернула мене в Україну!”. В Україну вони поверталися удвох, щоб не розлучатися. Через півстоліття він повернувся на омріяну Батьківщину.

І народилися такі шедеври, як “Ангел над Львовом” і “Чорнобильська Богоматір”, “Українські квіти”, краєвиди рідної землі, книга “Василь Стус. Поезія!” в його оформленні.

На його полотнах був ангел – його Марія, яка змінила життя, повернула Біднякові шлях в омріяну Україну, а нам — талановитого митця. 1994 р. вони одружилися.

Разом із дружиною вони відвідали Канів. “От де мені хотілося б жити – то таки в Каневі!..” – вирвалося у нього. Марія згадувала, як Микола Бідняк уклякав перед могилою Кобзаря, як раптом розридався, та так, що не вдавалося стримати!.. Там же, наче просвітлений невидимим світлом, проказав: “Тепер я знаю, як буду малювати!..”

Микола Бідняк мав успішні виставки у Львові, в Тернополі, у Києві, Каневі; став членом Національної Спілки художників України та професором Львівської Академії мистецтв, лауреатом Державної премії України ім.Тараса Шевченка (1995). Але він так любив ділитися, роздавати своє! Шевченківську нагороду поділив між Львівським фондом культури, журналом “Українська культура”, музеєм у Лаврі. Під час фінансової кризи підтримав Наукову бібліотеку ім.В.Стефаника у Львові. Започаткував престижну стипендію для найбільш здібних студентів Академії мистецтв у Львові.

Раритетне видання трьома мовами, щедро ілюстроване репродукціями картин, світлинами з життя митця здійснили Марія Бідняк і її сини.

“Бути українцем – це коштовне діло, – говорив Бідняк. – За приналежність до української нації доводилося платити кров’ю, виснажливим трудом, постійною боротьбою над собою…”

Щоби писати картини, тримаючи пензель устами, треба мати надлюдське бажання жити і творити. Таланту тут замало, бо суспільство знає приклади загублених талантів, нерозкритих творчих доль, обдарованих митців…

28 грудня 2000 року у Львові невиліковна хвороба забрала життя великого митця, який зробив для України більше, аніж вона для нього.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *