Перелюб, сімейне насильство і цнота в українській історії

Історико-етнографічне дослідження у новій книзі Ірини Ігнатенко

Шлюбно-сімейні стосунки наших предків часто наводяться як приклад ідеальних взаємин для справжніх українських родин. Повсякчас прихильники міфу про «святе сімейство» цитують Шевченків «Садок вишневий коло хати», не замислюючись над тим, яким насправді було родинне життя наших предків.

Яким було насправді життя тієї матері, що заснула втомлена біля своїх діточок, тієї дочки, що співала разом із подругами у сутінках і де, врешті-решт, у цей час був батько? Нова книга етнологині та письменниці Ірини Ігнатенко «Шлюбно-сімейні стосунки у традиційній культурі українців», що вийшла у видавництві «Клуб сімейного дозвілля», шукає відповіді на ці питання.

Вечорниці

Особливий акцент потрібно зробити на тому, що під час вечорниць молодь практикувала спільну ночівлю. «Спати лягають уже тоді, як добре насміються та нателесуються хлопці з дівчатами. Лягають звичайне на соломі, а солому приносять дівчата на досвітки по черзі і по більше всього кулі з житньої соломи. Як тілько прийде пора спать, то хлопці звичайно кажуть: «Пора вже, дівчата, спать». (…) А хлопці, котрий ще з вечора запитав собі дівку, як з нею увесь вечір жартував, чи за гребнем, як вона пряла, а чи де в другому місці: «Чи не можна там з тобою переночувати?» — А вона, як на те, возьми тай згодилася на запит того хлопця. Тоді парубок, побачивши, де вона лягла, і як саме вже лямпу потушать, то й собі бебевх якраз туди до неї під рядно. То вже вони там телесуються і шушукаються у парочці, присунувшись близенько одно до одного під тим рядном». (…) Особливо за велику образу вважалася відмова дівчини на спільну ночівлю хлопцеві, з яким вона зустрічалася: «Парубок, уверенный в своей твердости и чистоте своих намерений, требует от своей избранной совместного спанья как должного и отказ в этом считает большим оскорблением для себя».

Саме тому спільна ночівля молоді досить часто була навіть негласно обов’язковою, і дівчата, які не залишалися ночувати, зазнавали осуду, а іноді й «помсти» парубків: «Коли знайдуться такі дівчата, що не хотять виходити на вулицю, тоді парубки мажуть їм дегтем ворота, хату або інші будинки. Звичайно, малюють парубка з великим фальосом, а коло нього дівчину. Виймають також ворота та заносять кудись на вигін, а деколи навіть побивають таких дівчат».

Мати-одиначка

Особливий акцент потрібно зробити на тому, що спільна ночівля підвищувала шанси дівчини вийти заміж, але, з іншого боку, була підґрунтям для втрати до шлюбу цноти та позашлюбної вагітності, що в традиційному суспільстві було рівноцінно зламаному на завжди життю. Є дані, що 45,6% дівчат, які ходили на вечорниці, втрачали цноту до шлюбу. Для порівняння, серед тих, які подібні заходи не відвідували, таких майже удвічі менше — 23,8% . (…)

Покритка в соціумі була загалом ізольованою й небажаною особою. Розвиток життєвого сценарію покритки був невтішним: одинока, зацькована суспільством самотня жінка. Чи не найкращою можливістю, шансом була нагода (якщо така випадала) вийти заміж за вдівця.

«Недобре було: отой парубок одкажеться, а другий же не возьме (тоді дівчат хватало). А то вже так десь за вдівця піде: і своя дитина, і та дитина. У нас там одна була така (вона старша багато), і в неї хлопець був такий, нагуляний же. І вона пішла на шестеро дітей! У нього було шестеро дітей, та в неї сьоме, таще трої привела — то десять душ!»

Любовна магія

Саме любовна магія була одним із допоміжних засобів приваблення хлопців, потенційних чоловіків. Зауважимо, магічні дії прийнято поділяти на колективні та індивідуальні. Колективна магія могла бути спрямована на статеву групу парубків або дівчат. Приміром, дівчата за допомогою магічних дій загадували, аби хлопці приходили саме на їхні вечорниці, а не на вечорниці конкуренток. Індивідуальна застосовувалася з метою привабити/причарувати вже конкретного парубка або дівчину. Як показують етнографічні джерела, до любовної магії могли вдаватися представники обох статей, та все ж була прерогативою дівчат, які були виконавцями або замовницями магічних дій. Попри негативне ставлення до магії у соціумі в цілому, саме до любовних дівочих приворотів ставилися поблажливо й лояльно. Для прикладу наведемо запис з Черкащини, де рекомендували таке:

«…Найти в лесу растущие бок-о-бок дуб и березую. Затем в 12 часов ночи пойти туда и топором отрубить кору так, чтобы лезвие топора затронуло зразу кору дуба и березы, причем нужно три раза сказать: «Як цей дуб з березою в корені рідно живуть, не розлучно, так щоб і (ім’я) жили й не тужили, і щоб тоді тилько розлучились, як цей дуб з березою в корені».Отрубленную кору взять и пойти не оглядываясь; кору отварить и дать пить тому, кому желаешь. При кипении нужно приговаривать: «кипи-кипи, не розрізняйся; в купі поросли, пожили і померли; так щоб і (ім’я) вкупі до смерті жили і не розлучались, так як той дуб з березою» (Городища-Лесные, Черкассы. Уезда).

Ось «рецепт» з Гуцульщини:

«До сходу сонця дівчина, бажаюча приворожити хлопця, іде до криниці, підставляє під струю води кусник цукру і говорить особливе заклинаннє, потім три рази повинна умитися і скоренько йти домів, щоб ніхто не перейшов дорогу. Се повинна вона повторити в першу неділю після «нового» місяці і в перший понеділок, за кожним разом висушуючи цукор. Відтак сей цукор потовчи і дати або з’їсти або випити хлопцеви якнубідь незамітно, — тоді безслівно хлопець пришле старостів».

Весілля

Одним із кульмінаційних моментів весільного обряду, який відбувався в домі нареченого, була так звана «комора» — перевірка нареченої на цноту. (…) До комори молодих відправляли після частування, перед тим ретельно перевіривши наречену: чи не сховала вона в одязі, у волоссі або деінде гострі предмети, щоб зімітувати дефлорацію. Подекуди перевірці піддавався й наречений.
Молодих залишали в коморі на самоті, а всі присутні (тільки дорослі одружені люди) очікували в хаті на результат: «чесна» наречена чи ні.
Під час обряду «комора» обов’язковим було виконання свашками весільних сороміцьких пісень. (…) Варто наголосити, що під час цього обряду обоє молодят проходили випробування: дівчина мала продемонструвати присутнім (власне, усій сільській громаді) доказ своєї цноти, а наречений — сексуальну потенцію. Існують свідчення, що допускали заміну нареченого (у разі його статевої неспроможності) на дружка, що засвідчує, по-перше, виняткове значення факту успішної ритуальної дефлорації, а по-друге, другорядність способу, у який вона була здійснена.
Ритуальна дефлорація була обов’язковою для нареченої, адже це «правильно» переводило дівчину в статевовікову групу жінок. Окрім того, дівочу цноту пов’язували з добробутом і багатством, яке «чесна» наречена нібито забезпечувала родині молодого. Порушення «правильного» переходу, за народними уявленнями, могло принести негаразди та біди не лише дівчині і родині, а й усій громаді. (…)

Як дівчина з багатої родини втекла з власного весілля і вийшла заміж за хлопця-сироту:

Оповідачка (О.): Моя мати була ну вопшем, у подруги була за дружку і вона не, вона не хотіла йти замуж, а її силою отдавали. Да даже ще й в друге село, в Середи, вона була тут у Сербах, а її в Середи отдали замуж (…) то це весілля вже й там відбули й тут відбули, це треба лягать спать, а вона звідти пребігла пєшком додому, покинула й не пошла за його замуж, а вишла за того, кого любила, а вон був сирота. І вона вишла за того сироту замуж і була багатирка на все село.
Ірина Ігнатенко (І. І.): І гарно жили?
О: І гарно жили.
І. І.: Так як, відгуляли весілля, і все. І треба було…
О: І там і там отгуляли, це вже мали лягать спать. А вона поняла що…
І. І.: А вона утєкла і пішла за того сироту, да?
О: Да, і вішла замуж за сироту. Не скоро, год пошті протяглося. То воно ще ж колотилося ж, то заплатила втрату за таке.
І. І:. Платили?
О: Да. І вона, то пошла за цього сироту.
І. І.: Ну вже батьки там її мабуть натовкли трохи?
О: Ну, я не знаю як воно вже там було. Мати каже, шо вона й вийшла за його. Ну то, кого любила і вон її любив. Таке.
Записано Іриною Ігнатенко й Олександрою Бріциною 27 липня 2011 рокуу с. Серби Ємільчинського р-ну Житомирської обл. від оповідачки 1931 р.н.

Посаг

Та попри те, що отримання приданого було чи не єдиним стабільним майновим правом жінки, у шлюбі вона не ставала його повноправною власницею чи розпорядницею. Її посаг ставав майном спільного користування, вливався у її нову родину. Якщо подружжя не жило окремо, а зі свекром й свекрухою, то вони також могли користуватися її приданим. Наприклад, вживали молоко від невістчиної корови. Але за правилами чоловік не міг самостійно продавати, дарувати, міняти будь-що з материзни без дозволу й згоди на це дружини.

Жіноча справа

«Чоловік до жоночої роботи зовсім нездатний. Один раз жінка пішла на ярмарок, а чоловік задумав прислужитися перед жінкою і почав варить вечеру, і між иншой стравой наробив варенників, поклав їх всіх в горщок, налив холодною водою і поставив вариться. Поки вода закипіла, то варенники стулились всі в один комок так, що й з горшка не виймешь. Чоловік закинув тей горшок з варенниками за лавку, а сам став доварувать кашу та галушки. Прийшла жінка ввечери з міста, а чоловік їй на стіл кашу да галушки. Жінка радіє, ість, а далі і питає: «Може, ти ще й варенників наварив?» — «Ото наварив, там в коритці за лавою, такі чорти, як і ти», — одповів чоловік з сердцем, щоб жінка не лаяла; бо бач, як чоловік попереду розсердиться, то тоді жінка не так лаятимись».

Як видно з цих прикладів, традиційне патріархальне суспільство всіляко підтримувало ідею, що чоловіку не варто братися до жіночої роботи. Щоправда, наразі ми розуміємо, що такі погляди були стереотипними, адже сьогодні відома не одна сотня талановитих кухарів-чоловіків.

Натомість, як показують записи, при щасливому шлюбі й бажанні допомогти жінці у щоденній роботі деякі чоловіки таки не вважали за ганебне допомогти другій половинці:

«Жінка при своій безконечной роботі часом нуждаеться в допомозі чоловіка і, як він прийди в хату отдохнуть після ціпа че після оранки, то жінка не дає йому спокою: «А чого сидишь, пішов би дров приніс, бач, в печі догарують, а тут хліб треба виробляти, ніколи мені принисти». Чоловіку нічого робить, мусить йти, бо й сам бачить, що жінці ніколи. Но не встигне принисти дров, як жінка загадує друге діло: «Йди-но прениси ще відерце води, то зараз буду давать обідать». Чоловік слухається, йде. А тут на біду дитина в колисці заплаче. Жінка знову до чоловіка: «Поколиши-но дитя, а то розриветься, тоді не вгамуєшь!» Почисавші потилицю — мусить чоловік браться ще й до колиски. Жінка тим часом готує обідать, подає страву на стіл, але не забуває, що в ії годованник ще не їв, готує й йому, а чоловіку загадує занести іжу в саж. Поки чоловік пообідає, то жоночих робот зробить з десять, а жінці трохе й легше. Через те, як який чоловік слухається, то жінка йому приспівує:
«Чоловіченько, Моя вишенько, Як тебе дома нема — Мені лишенько. Як ти дома є, То лучина і дрва — Тебе дома нема, — То я нездорва».

Домашнє насильство

Спираючись на джерела, можна припустити, що найчастішим підґрунтям для сімейних конфліктів та негараздів у селянській родині ставав чоловічий алкоголізм. Для розуміння того, що відбувалося, необхідно з’ясувати загальне ставлення до горілки, а воно було неоднозначним. (…) Потрібно зауважити, що вживання алкоголю було ритуалізованим. Годилося не просто вживати його всередину, а виголошувати чому й за що чи кого п’єш: «За отця — до денця, за неньку — повненьку» чи «Ой до денця, до денця, — най ся родить пшениця!» . (…) Алкоголізм спричиняв агресію й часто-густо чоловіки-п’яниці били жінок. Щоправда, бити могли й ті, хто не пристрастився до алкоголю, проте мав лиху вдачу й збиткував над власною жінкою. Треба підкреслити, що більша фізична сила чоловіків, порівняно з жінками, давала їм владу фізичного насильства. В цій ситуації сільська громада ставала на бік жінки й у всілякий спосіб намагалася привести чоловіка до тями, проте зрештою жінці доводилося потерпати все життя.

«Виходили за таких паганих, і не розводився ніхто — мусіли терпіти. Там єдна в нас терпіла: вийшла заміж — він її так бив, так бив!.. (…)Вона вслепла (…). А хто мав обстати? Таде, хто тобі буде боронив, ліз в сім’ю?! Нє!»

З огляду на сказане, інколи смерть чоловіка у нещасливому шлюбі сприймалася жінкою як визволення від тягаря. (…) Етнологи вже звертали увагу на те, що громада дозволяла чоловікам застосовувати фізичну силу до жінок, так би мовити, з виховною метою: «Люби як душу, а труси, як грушу» — мовиться в одному з прислів’їв. Поміж тим жінці набити чоловіка-п’яницю чи гультяя було значно складніше та й громада навряд чи потурала б це жінці. Легітимною підставою в очах громади для побиття дружини міг стати перелюб.

Розлучення

Теоретично подружні зради засуджувалися як народною мораллю, так і церквою, проте на практиці, особливо для жіноцтва, серйозною причиною для розлучення не вважалися.
Церква, як і громада, використовували всі важелі впливу, аби помирити подружжя й не доводити до розлучення. (…) Для сільської громади, її повсякденного життя, перелюб також не вважався серйозною причиною для розлучення. Це найпевніше було внутрішньосімейною проблемою, особистою трагедією, або й не проблемою з огляду на позицію та ставлення до цього другої половинки, насамперед жінки. Варто зауважити, що в українському традиційному суспільстві жінці взагалі радили не звертати увагу на сексуальні зради чоловіка, не робити докорів й не здіймати сварок. Якщо дружина слідувала цій тактиці, то її називали «мудрою».

Що то за кума…

Крім взаємостосунків з похресником, хрещені батьки мали тісні зв’язки з його батьками, фактично ставали одне одному родичами, штучно (на відміну від кровно) спорідненими. Це призводило до певних обов’язків і наслідків: взаємна допомога, тісне спілкування, гостювання та частування одне в одного. Можливо, все це створювало підґрунтя для більш частого й щільного контакту кума з кумою, під час яких й виникала взаємна симпатія. (…) Народна мораль і церква суворо засуджували такі зв’язки й жахали карою, якщо не на «цьому» світі, то на «тому».

«Як кума з рідним кумом занїмалась, себто курвила, то до страшного суду на тім сьвітї буде одна борона з верху, а друга зі споду, та після того в смолі кипітиме та в огни буде горіть.» (…) Можна припустити, що взаємна симпатія інколи виникала, а інколи й призводила до гріховної любові, що стало основою для пісень, проте вилитись у щось серйозне та дозволене такі стосунки не могли…

Ірина Ігнатенко, етнологиня, письменниця, видавчиня:

Знати як насправді жили в українських родинах потрібно як мінімум для того, аби мати розуміння того, що ми живемо в значно кращому світі, аніж наші прабабусі 200 років тому, маємо набагато більше можливостей та важелів впливу, як в особистому, так і в суспільному житті. То чому б цим не скористатися? Чому ж ми часто чуємо про те, що традиційно в українських родинах жінки займали керівну позицію, про цей міфічний «український матріархат»? Насправді, жіноча активність підтримувалася, якщо вона йшла на укріплення авторитету чоловіка та родини в цілому, але одноосібно — ні. Занадто активних, амбітних, самодостатніх суспільство не розуміло, тільки якщо це на благо чоловіка та родини. А повторюють нам про «матріархат» з дуже простою метою: «Жінки, ви й так все маєте й мали колись. Яка боротьба за права?!»

Джерело: womo.ua

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *