Секс, менструація, пологи в традиційній українській культурі

Перевидання етнографічного дослідження розкриває очі на побут наших прабабусь

Пасторальне зображення сім`ї та села, змальоване у класичних творах, створює у нашій уяві дуже «безтілесну» картину шлюбного життя наших пращурів. Проте, виявляється, наші прабабусі і прадідусі кохалися й до весілля, знали, як діяти, щоб не вагітніти, мали цілу низку обрядів та вірувань щодо всього, що стосувалося дитини та статевого життя.

Етнологиня, письменниця та видавчиня Ірина Ігнатенко, знана своїми творами про жіночу та чоловічу тілесність в традиційній українській культурі, перевидала грунтовне дослідження «Дитина у звичаях та віруваннях українського народу», яке було опубліковане у 1906-1907 роках. Дослідження не тільки проливає світло на інтимне життя наших предків, а й застерігає нас від сліпого піднесення «традиційних українських цінностей», які, зачасту, карають жінку за її абсолютно нормальну фізіологію.

Вагітність, її ознаки, стать майбутньої дитини

З наших записів бачимо, наскільки гарніше поводяться з вагітною жінкою, ніж зі звичайною, коли подружжя живе щасливо, і коли дійсно обоє родичі бажають побачити свою дитину. Відколи жінка почула ся, носить їй муж солому і воду і не позволяє їй заходити ся біля тяжкої роботи. (…) Нарід знає також сам багато способів, щоб дізнатися, чи наступила вагітність. Загально розширений слідуючий спосіб. До мідяного начиння вливають моч жінки, вкидають голку і ждуть до рана. Коли голка має червоні точки, то вагітність безсумнівна. (..) Важне питання насувається родичам, кого їм ждати, хлопця чи дівчини? (…) Насамперед ворожать по лиці вагітної. Коли лице чисте, а жінка — здорова, то уродиться хлопець. (…) В лубенськім повіті кажуть, що перед хлопцем «живіт круглий, як тиква», перед дівчинкою «плесковатий». (…) Загально удержується віра, що усі забаганки вагітної безумовно треба заспокоїти і що неможна їй нічого відмовити, бо інакше постигне ту особу нещастя: звичайно думають, що миші з`їдять одіж. Несповнення забажаної справи відбивається також зле на самій поліжниці і дитині. (…) З наших записок видно, що не вільно пити горілки. (…) Не вільно їсти зрослих овочів, бо уродяться близнята. (…) Від яблук буває тяжкий порід: зате треба їсти «печоние смокви». (…) Згадаю про найбільше загальну заборону пити з щербатого начиння, бо дитина дістане заячу губу. (…) Як нечистій заборонено їй передовсім іти до церкви і сповнювати релігійні функції. Також не вільно цілувати хреста.

Пологи

У нас спочиває поліжництво майже виключно в руках сільських баб, повитух, які звичайно більше шкодять, як помагають, бо не мають найменшого фахового образовання, а весь спосіб лічення переймають від інших баб, з якими мали діло, коли родили. Сільська повитуха пильнує лише, щоб усі обряди були доховані: усе інше для неї — незнане. Так, в Галичині не знає вона нічого про породові відходи, на Україні не уміє відріжнити болони, в якій загорнена дитина, від головки плоду. Тому не дивно, що породи кінчаться часто нещасливо. (…) Бабами стають жінки в 45 або 50 років життя, що вже перестають родити. Великим соромом для баби уважають прихід на світ дитини: ціле село сміється з того, а дитину прозивають «бабинцем». (…) Порід відбувається у нас переважно лежачи. (…) Одначе побіч того стрічаються дуже часто і інші положення підчас породу. В Херсонській губернії родять приклякаючи; так само у гуцулів приклякає поліжниця над веретою, розстеленою на землі. (…)

Статеве життя жінки до вагітності

Сама дівка хвалиться або й молодиця, що як вийдуть на вулицю між хлопців, то кортячка їх бере. (…) Дівчата показують більше пристасті від парубків. Кажуть, «як забачить дівчина по очах, що тобі схотілось, то тобі на палець схочеться, а їй на лікоть». Звідси заспокоюють її найчастіше в неприродний спосіб: багато є таких, що «пальцем самі себе шморгають» і то не лише між дівчатами, але й між жінками. (…) Секеляння або тьорка стрічається і між парубоцтвом і дівоцтвом. Одначе про це не зібрано багато матеріалу, бо збирати його трудно. (…) Хайби вже хлопчик та дівчинка собі секелялись, а то й дівчата з дівчатами! Ще й гаразд і їсти не тямлять, а вже сучі діти й шморгаються одне з одним. Лізе одне на одне, як ті поросята. Оця Марійка та наша Хівринька, то соромно було й навирнуться у повітку: все там вони любили гратися. Позаголюються обидві та повзають одне на одному. Стидив, стидив було, то вони деінде збіжаться собі. (…) Звісно, тягне чоловіка до жінки, а жінку до його. (…) А там як гірше злюбляться собі та обсвояться гаразд, то вже і в настоящої притули грають. Це така гра парубоча та дівоча. Він вилазить на неї і стулюють тоді вони животи з животами. (…) Більш нічого не роблять, а тільки граються, усе він здержується, щоб не пробить-таки.

Менструація

Цигани — це так у нашій слободі кажуть на оте, що сходить щомісяця на пелену у дівчат, як уже вона на дівочій порі стане. (…) Часом перемінються їх время, що їх, гляди, немає, то ото вже і треба бояться лиха якогось: або дуже потрудилась, або застудилась, або злякалась, борони Боже; тоді вже й треба стараться людей. А як благополучно, то кожного місяця під один час і ждуть їх і через те ото і надівають другі сорочки і лягають на такому, щоб не шкідне було. (…) Ненормальне місячковане, а передовсім дуже сильний кровотік походить звідси, що дві жінки зопрали разом сорочки. Се — по загальній думці — дуже шкідливо. (…) Неможна тоді брати у куми або йти, коли просять, бо треба цілувать хрест, а до святощів неможна торкатися. (..) Хати як мажуть, не годиться першого валька класти тій, що цигани має, бо буде нечисть водитися в хаті. (…) У садок з циганами ніяк не годиться ходити, а на дерево лізти прямо гріх, бо і дерево всохне, і садок буде неродючий. (…) Усі ті закази походять звідси, що наш нарід вважає менструюючу жінку за нечисту так само, як і родильницю від родів до виводу.

Ірина Ігнатенко, етнологиня, письменниця, видавчиня:

Вперше «Дитина у звичаях та віруваннях українського народу» Марка Грушевського та Зенона Кузелі потрапила мені до рук в національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського, гортаючи сторінки якої, спочатку із здивуванням та сором’язливістю, а потім із захопленням та захватом, я просто поглинала, проковтувала її зміст сторінка за сторінкою… Ця праця складалася з двох частин й була надрукована у виданні «Матеріали до україно-руської етнології», у XVIII та XIX томах за 1906 та 1907 рр., відповідно.

Власне, самі «Матеріали …» були потужним науковим збірником, де публікували свої здобутки плеяда видатних українських вчених-гуманітаріїв. Саме ж видання було одним з серійних видань заснованного в 1873 р. у Львові Літературного Товариства ім. Шевченка, реорганізованого 1892 р. у Наукове товариство ім. Шевченка, або як його скорочено називали НТШ. Установа відіграла значну роль у вивченні народної культури і побуту й була орієнтовна на кращі досягнення європейської етнографічної науки.

«Дитина» є унікальною збіркою першоджерельного матеріалу, зібраного священником, етнографом, єпископом УАПЦ Марком Грушевським наприкінці ХІХ ст., та упорядкованого вченим-етнологом, академіком Зеноном Кузелею. Перша частина праці була присвячена докладному висвітленню тем, що довгий час були закриті та й власне не можливі для обговорення: народні уявлення про статеве життя, вірування в те, як утворюється й розвивається плід у лоні жінки, інформація про засоби, за допомогою яких намагалися уникати вагітності, дошлюбні сексуальні практики та їх наслідки тощо.

Другий том був цілком присвячений так званому напрямку «етнографія дитинства». Мова, насамперед, йшла про вірування, пов’язані з дітьми та їхнім фізичним та психологічним розвитком. Не залишилися поза увагою й такі теми, як дитячі ігри, забави, виховання, навчання, догляд, лікування тощо.
«Дитина» Марка Грушевського та Зенона Кузелі назавжди змінила моє сприйняття традиційної культури та неабияк вплинула на подальшу наукову долю та становлення, як науковця. Я рясно цитувала цю працю у власних наукових книжках, зокрема матеріали з якої дуже прислужилися при написанні однієї чи з не найвідоміших моїх книг «Жіноче тіло у традиційній культурі українців», проте думка, що «Дитині» слід дати друге життя – перевидати, не давала спокою й я сама собі заприсяглася, що коли-небудь це таки зроблю….

Настав час, коли за отримані кошти від гонорарів за власні книжки, я спромоглася це зробити. На початку 2017 року побачила перша частина видання, а наприкінці літа, вже за сприяння та фінансової підтримки небайдужих українців, членів Асоціації українців м. Шанхай (КНР) буде надрукована й друга частина. Отже, обидва томи, більше аніж за 100 років отримають нове життя! Сказати, що я щаслива, то це не сказати нічого! Це те відчуття, коли відчуваєш, що зробив важливу справу не тільки для академічної науки, але й кожного українця, який хоче знати правдиву історію своїх предків!

Книжку можна придбати у мережі Книгарень Є та у видавця.

Автор: Тетяна Гордієнко для womo.ua

One thought on “Секс, менструація, пологи в традиційній українській культурі”

  1. валєрцьо коментує:

    дякую за чудову інформацію

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *