10 найважливіших українських книг 2018 року

Свої десять книжок, якими може запам’ятатися рік, що минає, називає, пояснюючи особистий вибір, літературний критик Євгеній Стасіневич.

Юрій Андрухович «Коханці Юстиції»

MERIDIAN CZERNOWITZ

Підсумкова, як нині видається, спроба Андруховича зануритися і стягнути в одну точку – в одну книгу, в роман у новелах – той щемкий у своїх дивовижах і девіаціях світ, який колись і вивів автора в перший ряд української літератури. Центрально-Східна Європа, романтичні злодії та камерні драми, вишиті по тілу великої історії: книга, яку необов’язково читати (тим паче, якусь кількість «коханців» ми знали до моменту публікації), але хочеться дочитувати.

Добре, що класики пишуть – і в рік, коли українська проза, здається, взяла вимушену паузу після тогорішнього сплеску, можуть забезпечити їй притомний середній рівень, позбавивши підзвітний період наліпки «провальний». Гірше, що робиться це за допомогою старих тем і прийомів, а вихід зі сконструйованого світу у безпосередню реальність наприкінці книжки лише намічається. Хоча напрям руху принципово правильний, хай би молоді також подивились у той бік.

Володимир Єрмоленко «Плинні ідеології»

«ДУХ І ЛІТЕРА»

В Єрмоленка не аж так складається з прозою, але вправна есеїстика на межі з гуманітарним нон-фікшеном йому вдається блискуче: згадайте «Далеких близьких».

Нова книжка – попри сухий підзаголовок «Ідеї та політика в Європі ХІХ-ХХ століть» – розповідає якусь майже детективну історію про те, як уся політична сучасність була породжена Французькою революцією: лібералізми, націоналізми, комунізми і фашизми (з російською зоополітикою і євразійством включно) – коріння всього цього варто шукати наприкінці XVIII століття. І коріння це переплетене: плинність тут означає глибинний зв’язок на позір протилежних концепцій, проте наслідком це має не тотальне зрівняння і повну зневіру в масштабних політичних візіях, а нарощування нашої пильності.

Інтенсивність розповіді, широта досліджуваного ландшафту (тут вам і філософи, і письменники, і мислителі-юродиві), легкість подачі – десь на Заході це був би помітний інтелектуальний бестселер.

Тамара Марценюк «Чому не варто боятися фемінізму»

«КОМОРА»

Словом року – за версією Оксфордського словника – став прикметник «токсичний», а чи не головним суспільно-дискусійним трендом останніх років є розмови довкола фемінізму та сьогоднішнього статусу жінок. І в українських реаліях це перехрещується намертво: страшенно токсичним – тобто деструктивним – з точки зору можливості суспільного діалогу є печерні погляди на фемінізм як на теорію змови, за якою стоять жорстокі недолюблені жінки, спраглі чоловічої крові. З цим і бореться – легко і компетентно, ось у чому її гігантський плюс – гендерна експертка Тамара Марценюк.

Несміливі початки емансипації і фемінізм як повнокровний, хоч і різновекторний рух, теорія і практика, пояснення базового та занурення вглиб, світовий феміністичний порядок денний і його український вимір: нам запропонували не так підручник для студентів, як наукпоп для всіх, прекрасно аргументований і підкріплений численними важливими посиланнями. Маємо бути вдячні.

Ганна Улюра «365. Книжка на кожен день, щоби справляти враження культурної людини»

ARTHUSS

Зовсім не новий формат, але тільки не для нас: книжки про книжки – та ще написані літературними критиками – на українському ринку з’являються раз на декаду. І це перший привід радіти звершенню Улюри: подібного ми потребуємо надзвичайно. По-друге, це видання – де дивним бонусом іде можливість роздивлятись колажі Золотарьової – не обмежується мотиваційно-довідниковим характером; назва тут належить піару, а ось зміст – глибокій компетенції. Критикиня не просто на великій швидкості (і це вкрай важливо – малий формат дописів дає змогу авторці бути бадьорою і переконливою, як ніколи) вкидає в ротацію численні нові імена і тексти (Надаш, Вокер, Аррабаль, Маріам Ба), вона також встигає освіжити зцементовані десятиліттями вжитку інтерпретації, накидаючи зверху щось своє. Так досягається найважливіше «по-третє»: «365» корисна не лише для умовного широкого загалу – книжка поцілює і недооформлений професійний цех. Як не крути – перемога і прорив.

Катерина Калитко «Бунар»

ВСЛ

Як написали б років двадцять тому (і, на жаль, подекуди пишуть зараз): на нашій поетичній ниві щедро вродило. Та це враження оманливе, бо перше: фактично з’явилася чимала кількість поетичних книжок – Луцишина, Лазуткін, Поваляєва, Бельченко, Бєляков, Сливинський, Матіяш, Хаддад – але над більшістю з них шугає привид необов’язковості, «дух минулого Різдва»: це ми вже десь читали-бачили, інтонації знайомі, фактура часто втомлена.

Не так із Калитко: хоч поетка і продовжує рух хиткою межею між верлібрами і складними римами, та з’явилось щось принципово нове. Якщо в «Катівні. Винограднику. Домі» був чистий відчай і спроба вийти з пекла (конкретної нашої реальності також) на сяке-таке світло, то в «Бунарі» більше вольової затятості, що береться від постійно відчутної злості, але також і від кращого розуміння того, чим врешті є авторське «я»; справи кепські, це не вперше, я продовжую рух. І луна цієї емоції несеться всією книгою: від чистої метафізики («Ось ідеш по гострому краю, а смерті нема давно») до першокласної лірики («Ми самі у кімнаті, ми в повній тиші танцюємо»). Сила голосу, який не зривається.

Володимир Арєнєв «Дитя песиголовців»

Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»

Якщо довший час ми тішились, що на українському ринку все добре з дитячою літературою, то ось настав момент, коли можна дозволити собі стриманий оптимізм і з приводу літератури підліткової. Вже є тексти про важливе, з правильною психологічною позицією авторів, та поки ще чимало проблем із базовою цікавістю подібного young adult-у. Але це не випадок Арєнєва – фантаста і перекладача, популяризатора та натхненника, чиїм текстам всі ці його додаткові іпостасі іноді заважають, проте не цього разу.

Друга частина «Сезону Кіноварі» вийшла кращою за першу: тут не лише є правильно конвертований у символи й алегорії наш порядок денний – болюча самість і незручна іншість, страх любити і бажання ненавидіти, історія, що стає колективною могилою, і війна, де не може бути байдужих і цілком невинних, – тут є розповідь, яка змушує спазматично перегортати сторінки: ну що ж там далі? Гротескна антиутопія Арєнєва якась напрочуд жива і в цій своїй реалістичності страшенно сьогодні потрібна. Може, найточніша цьогорічна книга про нас.

Світлана Тараторіна «Лазарус»

«КМ-БУКС»

Якщо 2017-го дебютантом року був Остап Українець, то у 2018-му статус «романного дебюту, який інтригує» має відійти Тараторіній. Що прикметно, обидва автори – фантасти, а конкретно «Лазарус» – фентезі. Та є кілька суттєвих уточнень: воно міське, воно темне, воно історичне (і детективне) – і воно про Київ. Тобто це більш-менш похмура історія про сьогоднішню столицю на початку ХХ століття, із ностальгійною топонімією й відповідним соціополітичним антуражем (суспільний невроз, пошук внутрішніх ворогів, підозрілість під ручку з нетерпимістю). Ну а фентезі, позаяк бачимо тут не лише чиновника з особливих доручень Тюрина, а й нечисть – чи то «представників інших видів» – найширшого діапазону.

Важливо: ніхто ні від кого не ховається, все в цьому граді Змієвому поруч у спільному-видовому-тиглі-на-Межі, а втім, рівень конфліктогенності стабільно підхмарний. Так, це відчутно дебютний роман, коли хочеться про все й одразу; так, історія про (не)прийняття себе й інших могла би закінчуватись ефектніше. Та головне: чотириста сторінок тримаються купи, психологічні малюнки в наявності, ефект впізнаваності свого, але давно забутого, є. Продовження – буде, а Тараторіна – справді письменниця.

Олег Коцарев «Люди в гніздах»

«КОМОРА»

Поет Коцарев написав нову прозову книжку – і вона, певно, краща від усього, зробленого ним до цього моменту. На позір – сімейна сага, бажання з’єднатися зі світовим трендом «товстих романів про химерні часи» та українською потребою вкотре залізти зі своєю патетикою у напівфантомні рани віктимного минулого. Однак тут нема ні першого, ні другого: тоненька книжка, що в калейдоскопічний спосіб розповідає про членів однієї родини, які жили протягом останніх чотирьох сотень років. І це ще не все: фрагменти та шматки розповіді аранжовано в іронічний спосіб, що активно сигналізує читачам, а заразом і українській культурі як такій: про всіх цих конвоїрів і дезертирів, бабусь та дітей, бургомістрів і шпигунів, що прожили такі різні й далеко не завжди винятково трагічні життя, можна і навіть треба розповідати по-іншому. З прижмуром та брехнями, залученням документів і розгульної фантазії.

Минуле перестає бути небезпечним божеством, якщо ставитися до нього легше; з повагою, але спокійніше. Нормальніше. Ось і маємо нормальний роман: не проза поета, а книга автора, що навдивовижу своєчасно намацав новий регістр розмови про Наше-Все. Пам’ятати не зле, головне – не забувати про себе і не писати ікони, ставлячи їх у червоний куток виболілої української нацпам’яті. Актуальне завдання, хороший результат.

Олеся Яремчук «Наші інші»

«ЧОВЕН»

Зовсім свіжа книжка, робота над якою тривала довгий час. Щось ми бачили в онлайн-журналі The Ukrainians, проте зібрати тексти під однією обкладинкою було рішенням мудрим: на виході маємо чотирнадцять сильних літературних репортажів – і вони справді про наших інших. Вірмени і шведи, словаки з Великоберезнянщини і волохи з Обави; а ще гагаузи, роми, румуни, турки-месхетинці, поляки, євреї. І всі ці люди реально наші, а не чужі чи «понаєхавші»: українські громадяни, які тою чи іншою мірою – як правило, достатньо сильно та органічно – асимілювалися.

Та чи зробили вони це самі, чи якось допомогла – і допомагає – держава? Якими є базові труднощі й що ніколи не втрачається, попри всі завихрення великої і приватної історії: чи є таке взагалі – щось своє, сакральне? Щось, окрім релігії? Частина відповідей – у книзі, вправно написаній і любовно проілюстрованій численними фото. Звісно, Яремчук є куди рости, скажімо, у намацуванні й вибудовуванні органічної драматургії її репортажів, але й Інших в нашій країні точно вистачить на ще кілька десятків текстів. На жаль, невміння переживати чужу іншість (та й свою теж) – чи не ключова небезпека сьогодення. На щастя, ця книжка в нас усіх тепер є.

Євгенія Бєлорусець «Щасливі падіння»

IST PUBLISHING

Майже оксюморон із назви виявляє себе в цьому тексті повсюдно: взагалі-то Бєлорусець займається фотографією, однак написала книжку. І в ній є фотографії. Проте вони не мають прямого стосунку до описуваного. Анотації й передмови говорять, що йдеться тут про реальні, хоч і непомітні жіночі – а тому часто травматичні – досвіди із нашої ось-тут реальності, але читаємо ми белетризовані майже-казки, часто гротескні і вкрай тужливі. Про жінку, яка залишила голку в сорочці після того, як закінчила латання; про жінку, що раз на тиждень перевіряє, чи справді її, переселенку, прийняв Київ, а заразом вона перетворює одні предмети на геть інші; про жінку в косметолога, про жінку на ім’я Андрєя.

Тексти на п’ять-шість сторінок, різні інтонації, більш-менш спільна стилістика (показовий наїв, перемножений на тихий надрив), – і геть мало впевненості в будь-чому, як і обіцяла авторка. У Бєлорусець є бажання концептуалізувати, що його вона принесла з візуального мистецтва, а втім, тексти ці настільки по-своєму живі та чисті, що відчуття лабораторного експерименту не виникає: ні, це не роман світлярки, це саме проза. Гібридна, для когось незручна, проте і мерехтливо-впізнавана (чи то Зебальдом віє, чи то оберіутами, чи то діалогами з поетичної прози Герти Мюллер). Проза, де все на межі, все пливке й ефемерне, однак рука авторки, попри численні застороги самої письменниці щодо небажання бути присутньою тут, тримає нас міцно.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.