7 важливих романів про війну

“Література про війну” – цілком окрема галактика зі своїми традиціями, правилами, еталонами і табу. Гросман, Астаф’єв, Гемінгвей, Ремарк, Гончар, Камю – список можна продовжувати, але умовний канон зрозумілий і зцементований.

Щось нове і несподіване тут з’являється дуже рідко і цілком несподівано – занадто “недоторканна” тема, занадто болюча і така, що геть не належить минулому, скільки б десятиліть не минуло.

З іншого ж боку, саме в таких текстах часто знаходимо щось принципово важливе і для нових технік художності, і  для розуміння сьогодення як такого. В першу чергу – в його співставленні з головною подією століття.

INSIDER пропонує, без сумніву, суперечливий, але й зовсім невипадковий список романів, які в межах останніх п’ятнадцяти років найцікавішим і найпліднішим чином зверталися до подій Другої світової – різною мірою, але з однаковою високою фінальною результативністю. Поговорімо.

Мирного вам читання!

________________________________________

Джонатан Літтелл, “Благочестиві” (Ad Marginem, 2012, пер. И. Мельникова)

Вісімсот сторінок дрібного тексту про Другу світову, хоча більше про трагедію Голокосту і механізми “розлюднення” – американський француз російсько-єврейського походження, Літтелл заклав міну під “літературу про війну”, і вона спрацювала миттєво. Поряд із “Життям і долею”, “Проклятими і вбитими” і “На Західному фронті без змін” тепер конче слід ставити “Благочестивих” – історію, розказану від імені німця-офіцера СС Максиміліана Ауе, інтелектуала й естета, який проходить усіма колами пекла, створеного власноруч: погроми у Львові, Бабин Яр (український контекст дуже важливий), Сталінград, Освєнцим, Берлін останніх місяців перед капітуляцією.

Покрокове “остаточне вирішення єврейського питання” і роздуми про суть обох режимів, людська природа, яка не знає дна, і людське тіло, що борсається між патологією і постійним посуванням меж можливого – з “Благочестивих” недвозначно стає зрозуміло, що чудовиськ породжує не лише сон розуму, але й його лихоманкова робота.

Текст, що апелює до величезного корпусу світової літератури – від грецьких міфів і Данте до Селіна й Еренбурга – з часом усе більше оголює страхітливу комічність, а іронії тут не менше, ніж високої трагедії – цих “нових богів”: що більше вони перекроюють світ, то на більшу кількість культурних прототипів стають схожими.

Вічне повернення, вічні муки. Зло, може, й небанальне, але ж це зло, і ніхто не застрахований. Незручний і важкий, але до біса талановитий і вигадливий роман. Тема фактично закрита.

________________________________________

 

 

Оксана Забужко, “Музей покинутих секретів”(Комора, 2013)

Наш найбільший – і за розміром, але й за наповненням (в першу чергу – саме за ним) – роман часів незалежності, а може, і в значно ширшому хронологічному діапазоні: десь поряд з “Остом” Самчука, “Вальдшнепами” Хвильового, “Дивом” Загребельного, “Дванадцятьма обручами” Андруховича – тобто десь поміж усім найкращим.

Неможливо ідеологічний – але ж якими саги-про-ціле-століття ще бувають? – і пристрасний, “Музей”, попри це, з роками лише “набирає”: зараз, після 2014-го, він читається вже геть не так, як у 2009-му – тужливо-приречено, ностальгійно, а з цілком новими обертонами: не просто як публіцистично-історичне, міцно оформлене художньо висловлювання періоду “безчасся”, а як дуже точна діагностика тих больових точок, які за короткий термін досягли “пункту неповернення” і втілилися в цілком конкретні постріли – і в сфері культури, але й безпосередньо в живих людей.

Два часові зрізи – початок двотисячних і українське підпілля середини війни, долі інтелігенції і народу, окремих людей і цілих сімей, що віялоподібно розростаючись мусять зімкнутися в одному місці, аби ствердити роль фатуму й історичної справедливості, показати не так те, “як важко бути українцем”, як ситуацію, коли відтягнута історична пружина (“покинуті секрети”) б’є сильніше – і точно в потрібний (як виявиться) момент. Якщо ви раптом іще не читали “Музей”, то от нині – цього травня – саме час.

________________________________________

Ентоні Дорр, “Все невидиме нам світло”(Азбука, 2015, пер. Е. Доброхотова-Майкова)

Рідкісний випадок: ми змогли прочитати роман майже синхронно з його нагородженням Пулітцером – таке буває не часто. На цьому дивності завершуються, і ми бачимо текст цілком “у межах норми” – добротна довкола-історична “англосаксонська” книга, з хорошим темпоритмом і не втраченою навіть при перекладі стилістичною віртуозністю.

В основі історії – неможливо сентиментальна колізія, доленосний рух назустріч двох героїв: сліпої французької дівчини Марі-Лори, яка вивчає місто за дбайливо випиляним батьком макетом, читає класику мовою Брайля і буде задіяна в Спротиві, і талановитого німецького хлопця-сироту Вернера, закоханого в радіо і будь-що бажаючого вибратися з шахтарського містечка – хай навіть і через Гітлер’югенд. На дворі 1944-й рік (хоча не тільки він – оповідь постійно стрибає то назад, то вперед, доходячи під кінець і до 2014-го), у кожного на цій війні свій шлях, але не зустрітися (не так, як ви думаєте) вони не можуть – протилежності-бо притягуються.

Невеличкі розділи то про неї, то про нього, хронологічна чехарда, з боків головного сюжету  – купа дрібних історій про тіток-сестер-дядьків-дідусів, ексцентричних і милих. А ще ж таємничий алмаз, який дарує чи не безсмертя і за яким полює смертельно хворий фельдфебель-фашист. Завидний букет.

Звичайно, це дуже американський погляд на Другу світову, але дивним чином туди домішується щось іще, щось цілком “чужорідне”: маємо і стилістику “Довгих заручин” Жене, але й англійську літературу в діапазоні Соєр-Твіст-крихітка Доріт.

Дорру вдалося не завалитись у густопсовий сентименталізм і втримати роман на рівні “серйозної літератури” – зі сльозогінними ефектами, але й компенсацією у вигляді професійно спрацьованого сюжетного механізму, точного і, попри все, доволі непростого і вигадливого. Щоб там не казали, а Пулітцерів так просто не дають.

________________________________________

Даниїл Гранін, “Мій лейтенант” (Олма Медиа Групп, 2012)

Якщо у Беніоффа про блокаду Ленінграда, то у Граніна – так, так, того, який “Іду на грозу” і “Блокадна книга”, і який написав оцей роман у віці дев’яноста років – про його оборону, в суті своїй таку ж (якщо не більш) трагічну, адже в не менш жахливому стані, ніж були городяни, треба було ще й щоденно воювати.

Хоча “лейтенант Д.” і неназваний солдат-оповідач не воюють – вони відбувають щось таке, до чого й слів важко підібрати: в окопах, по пояс у тухлій фекальній воді, в якій гниють вбиті раніше товариші, в стані постійного голодного напівобмороку, обморожені та беззубі, вони намагаються хоча б не збожеволіти і не почати палити по своїх. А потім ще ж повернення додому і потреба вмонтовуватись у “нормальне життя”…

Нахвалювати “Лейтенанта” винятково через те, що це, вочевидь, останній роман такого калібру від безпосереднього учасника подій – чисте лукавство: ми цілком могли обійтися некрасівським “В окопах Сталінграда”. Важливість “гранінського” роману в тому, що сьогодні, коли знову ревізують усе навойоване тоді, нас ще раз тицьнули носом у правду. І не суху, хай скільки й рвано-щоденникову, а таки огранену серйозним майстром. Тому цю роботу і непомітно.

І хай скільки Гранін не підтасовував свою біографію і які б партійно-номенклатурні посади він не займав, не так це важливо – навіть навпаки: якщо він хоча б половину цих невимовно приголомшливих – і це після стількох схожих прочитаних книг – деталей зміг вигадати, не бачивши цього сам, то він справжній художник. Хоча він ним тут є в будь-якому разі. Навіть попри те, що головне питання – як же все таки ці люди змогли перемогти? – залишається відкритим.

________________________________________

Майкл Чабон, “Пригоди Кавалера і Клея”(Амфора, 2006, пер. М.Кондратьев)

Автор талановитих “Таємниць Піттсбурга” і “Союзу єврейських полісменів”, Чабон далеко не головний письменник свого покоління (є, наприклад, Тартт і дещо старший Корагессан Бойл) – тим дивніше, що одну з головних американських книг двотисячних написав саме він, і Пулітцер 2001-го тому певне підтвердження.

У 1939 році з окупованої Чехії до США в домовині біжить учень фокусника, Йозеф-Джо Кавалер, аби, дібравшись до Нового Світу, зустріти там кузена Сема Клея, вдвох із ним цілком випадково зробити революцію в культурі і вивести мистецтво коміксу на геть новий рівень, вигадавши героя Ескапіста, який рятує і звільняє нещасних і полонених. Один хоче порятувати сім’ю і вивезти її з палаючої Східної Європи, інший намагається впоратись із власними демонами, всі разом хочуть грошей, але головне – прагнуть відчуття того, що Злу (Війні-Гітлеру-Смерті) можна противитись і боротися з ним відповідно до своїх талантів і уявлень.  Приречені романтики, так.

Цікаво і несподівано – хоча дуже логічно для того світовідчуття – перетлумачена історія про Митця і Владу, щоправда, трохи затягнута, місцями драматургічно рихла і пересипана численними флеш-беками, книга Чабона не так про оздоровчу і захисну силу культури (а комікс це явище саме цього порядку), як про складну природу творчих імпульсів і неочевидність власних мрій, коли щастя в шляху, а не в результаті. Зрозуміло, прозоро, впізнавано, але хвацько й амбітно. Міцний американський – гуманізм плюс ідеал селфмейду, ностальгійна повоєнна Америка і суто своє “низове” мистецтво  – роман: не “на всі часи”, але на багато десятиліть точно.

 

________________________________________

Маркус Зузак, “Книжковий злодій” (Эксмо, 2011, пер. Н. Мезин)

Січень 1939 року. В маленьке німецьке містечко прибуває дівчинка Лізель, яка тільки-но в дорозі поховала молодшого брата і має зустрітися з новими батьками, звичайними німцями, чия нормальність і стане порятунком для особливої дитини на багато сповитих мороком років.

Перші друзі, перші заборони (не слід розповідати про своє минуле і зафарбовувати прокляття на забитих крамницях), перші невинно-небезпечні злочини – і перші євреї-втікачі, перша ненависть і перші книги: Лізель відраховує етапи життя від книжок, які, як правило, краде: інструкція “Настанови гробарю”, третьосортне чтиво “Потиск плечей” і “Свистун”, написана поверх “Майн Кампфу” книга-з-малюнками.

Суспільство довкола щогодини все більше навісніє, територія розважливості і порядності зменшується на очах – і на цьому тлі приходить (і проходить) дівчача юність, народжуються мрії і страхи, з’являється розуміння і вічна ворожнеча.

Молодий австралієць написав “ще-один-провокаційий-роман-про-Голокост”, але насправді – створив у чомусь дуже й дуже мелодраматичний (діти-війна-“непідробні емоції”), але живий і по-доброму зухвалий текст: метафоричність тут часто концентрується до солодкавої нудотності (“Повітря тиснуло, немов стеля, що плющить землю. Від спорожнілих вулиць Молкінгу немов відгризли шматок”), але несподіваність цих стилістичних викрутасів чіпляє.

Про дружбу і сім’ю, вибір і його позірну відсутність, книги як порятунок і культуру як загрозу – Зузаку вдалося ще раз перелицювати давній сюжет, і навіть Смерть, яка постає головним оповідачем (з фантазією все ок), тут на своєму місці: домашньо-розсудлива, справедливо-іронічна. Це таки слід вивчати в школі.

________________________________________

Вінфрід Зебальд, “Аустерліц” (Азбука-классика, 2006, пер. М. Коренева)

Роман не стільки безпосередньо про війну, скільки про наслідки тієї антропологічної катастрофи: про неможливість забути, але й нестримний біль пригадування, про назавжди зниклий світ, який треба – доконечно необхідно – збирати по шматках і кавалках, як і себе, свою ідентичність й особистість.

Жак Аустерліц, шістдесятирічний європеєць (не англієць і не чех), пересувається континентом-який-пережив-Таке і шукає-відбудовує щось, що стало би хоч якимось опертям: власну сімейну історію (празьке дитинство, нацистські марші, втеча, англійська юність, спроба нормального життя), своє призначення, друзів. Десятки фотографій, вмонтованих у текст – як оглушлива вказівка на реалістичність, але й змога вивести художність на новий рівень.

Не “Пошуки втраченого часу”, а радше новочасний “Робінзон Крузо”, де знайдені сліди – фото давно зниклої матері, магазинні вивіски міста-табору, архітектура вокзалів – настільки ж лякають, наскільки й допомагають сплести тонку павутинку, яка не дасть зірватись і розбитись.  А підкреслено “старорежимна” оповідь – так писали в ХІХ столітті – постає способом заговорити безодню, змогою жити поруч із катастрофою.

Зебальд розбився в автомобільній аварії майже відразу після написання своєї головної книги, і це величезна втрата для світової літератури, непозбутня. Але тепер у нас є “Аустерліц” – і це радує невимовно. Радує, лякає, стимулює, зачаровує. Дійсно, роман на всі часи. Точно – головна книга нового століття.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *