Білл Гейтс рекомендує, Мічіо Кайку пророкує: 5 книжок, які не залишать байдужими

За нинішніх часів художня література все частіше нагадує науково-популярний детектив чи навіть трилер. У такий спосіб нам намагаються розповісти про складні та важливі речі простою і зрозумілою мовою. При цьому психологічна напруга оповіді при цьому не спадає, а сюжет захоплює.

Маеліс де Керанґаль. Ладнати живих. – К.: Нора-друк, 2017

На початку цього гострого психологічного роману компанія юнаків, чия англійська «інкрустується в їхню французьку доречно й не до речі, немов би вони живуть у попсовій пісні чи в американському серіалі» демонструє стиль життя, наче справді з фільму «На хвилі». Серфінг, адреналін, бажання підкорити стихію, влившись у плем’я таких самих відчайдухів, щоб мандрують світом у пошуку щоразу більшої, вищої, непереможної хвилі. Утім, чергова мандрівка обертається трагедією, і оповідь набуває зовсім іншого, не авантюрного, а скоріше «родинного», «виробничого», тобто більш приземленого характеру – говорять лікарі та психологи, страждають батьки та родичі юнаків. Білл Гейтс недаремно рекомендує до прочитання цей роман, адже в ньому майстерність автора полягає не в прямому вирішенні проблеми – зокрема пересадки органів, трансплантації тощо – а виносить її на широке обговорення всіма соціальними верствами, задіяними у цій історії. Разом з героями ми переживаємо шок, який звідали батьки одного ж хлопців, дізнаємося про специфіку роботи з ними співробітника центру трансплантації, нарешті, беремо участь в операції з пересадки органів, а також дізнаємося про умови життя того, хто чекає на донорську допомогу. «За дверима операційної анестезіолог перевіряє підготовку приладів для стеження за пацієнткою: розкладає електроди для сердечної активності, катетери, які постійно виводять на екран показники тиску, а також апарат, який чіпляється на пучку, щоб наглядати за рівнем кисню в крові. Встановлює штатив для перфузії, підвішує мішечок із прозорою рідиною, перевіряє затискувачі — прості, відточені тридцятилітнім досвідом, бездоганно виконані жести: що ж, можна починати, всі уже зібрались?

 

Станислав Асеев. Мельхиоровый слон, или Человек, который думал. – К.: Каяла, 2017

Історія героя з цього автобіографічного роману, дія якого відбувається в Донецьку, нагадує стару добру книжку про Робінзона Крузо та його виживання на безлюдному острові. У даному випадку острів виявляється заселеним зовсім іншими людьми, не такими, як того хотілося б автору-герою, але батьківщину, навіть «малу», як відомо, не обирають, і тому доводиться не жити, а виживати поруч з донбаським людом, щоденними сварами, «проклятим», наче доля французьких поетів, дитинством і рятівною юністю. Батько-пияк, зморена мати і набридла бабця лишаються позаду, коли в колі інтересів героя з’являється філософія, читання Канта, перші заробітки і розуміння того, що тобі тут не місце, бо ти винятковий. Ідея «масовості», «колективізму», «спільної праці» занадто глибоко проникла в гени аборигенів, щоби такі герої були зрозумілі в їхньому середовищі. Власне, сам герой так само не тішить себе надіє про співжиття з оточуючими. Індивідуалізм притаманний літературі, натомість у «живому» житті він означає не постмодерну, а цілком реальну «смерть автора». «Литература требовала чистейшего времени, без примеси мыслей о том, чем заплатить за квартиру или где найти новую работу,- дізнаємося ми про буденне життя героя. – Когда же та всё-таки находилась, смесь домашнего «борща» и криков начальства напрочь лишали возможности сосредоточиться и создать нечто достойное, лишённое повседневной грязи политиканства и скорби об утерянных плодах демократии. Время требовало денег и никак не хотело сдаваться под натиском моей убеждённости в своей собственной исключительности, а потому мне приходилось точно так же, как и всем остальным, смиренно принимать данность обстоятельств, мелкой ржавчиной разъедавших эфирное тело свободы». Утім, саме автор цього роману, коли всі представники «масової культури» виїхали з міста, аж до часу свого полону залишався в Донецьку, щоби пересилати в столицю журналістські репортажі про «індивідуальне» життя під час війни.

 

Світлана Талан. Ракурс. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017

 

Розділи у цьому строкатому романі з епохою чергуються між собою, наче уривки з різних телесеріалів. В одних сестри спілкуються між собою, обговорюючи чоловіків «— Я ніколи не зможу зустрічатися з брутальним хлопцем, від якого тхне пивом та цигарками і який не має стосунку до мистецтва, – каже одна. – Тоді нехай і надалі твій ботанік цілує тебе в щічку, можливо, він від того отримує оргазм», – жартує друга. Інші розділи з «чоловічими» розмовами рясніють не менш реальними сценами, фактами, звіряннями. «Непомітно переходимо на тему Майдану. Ми не сприйняли його й ніколи не сприймемо. Усі троє занадто любимо Україну, щоб зрозуміти шабаш, організований американцями. Ми не їздили в Київ на антимайдан, але дивилися звідси тверезими очима, на відміну від тих, хто на Майдані був одурманений наркотиками та віддав своє життя за кілька сотень гривень», – розповідає один з трьох друзів, любителів пива і шашликів. Що ж до об’єднавчого моменту в цих розмовах, то це насамперед люди, які опинилися по той бік барикад, живучи в Луганську. З весни 2014 до осені 2015 точаться в романі ці розмови, обговорюються долі й життя, спалахують кохання, гаснуть надії, пишеться літопис однієї-єдиної країни.

 

Мічіо Кайку. Майбутнє розуму. Л.: Літопис, 2017

  

Майбутнє в автора цієї захопливої футурологічної книжки почалося, хоч як дивно, в минулому. Тобто в дитинстві. Коли мені було років десять, на телеекранах з’явився «Дивовижний Дуннінгер», що заворожував аудиторію магічними трюками, – розповідає автор. – Одного разу фокусник заявив, що передасть свою думку мільйонам людей по всій країні. Він закрив очі і сконцентрувався, пояснивши попередньо, що назве одного з президентів США. А потім попросив глядачів записати ім’я, яке прийшло їм у голову, на листівці і надіслати йому. Наступного тижня він урочисто оголосив про отримання тисяч листівок із словом «Рузвельт» – тим самим, яке він «транслював» в ефір». Попри трюки телевізійних фокусників – на що витворилося дитяче переживання в автора майбутнього бестселера, і про що розповідається в цій книжці? Пряме уявне спілкування з комп’ютером, телекінез, імплантація нових навичок безпосередньо в мозок, відеозапис образів, спогадів і снів, телепатія, аватари і сурогати як помічники людства, екзоскелети, керовані думкою, і штучний інтелект – ось до чого привели його мрії, минаючи одвічно американський сурогат про доброго дядечка, що дурить мільйони телеглядачів.

  

Лаура Есківель. Пишемо нову історію. – Л.: Кальварія, 2017

Підходячи до вирішення буденних проблем з точки зору науки (нехай навіть популярної), авторка цієї книжки вимальовує незатишну, але цілком справедливу картину майбутнього. Наприклад, якщо прямувати шляхом грошей, то прийдемо до джерела корупції, а вона приведе нас до соціальної організації, що функціонує на основі єдиної думки: «спочатку – це я, потім – це я, і далі – знову я». У такий спосіб нам зокрема представлено економічну систему, що ґрунтується на екстремальному індивідуалізмі. За ведиким рахунком «Пишемо нову історію» – запрошення до дії. Особисте, «наукове», засноване на «приватній драматургії». «Щоб ми не залишалися осторонь, коли нас ігнорують, або в ролі «Сплячої красуні», яка існує, не існуючи, яка слухає і не чує, яка бере участь, не беручи участі, – попереджає автор. – Її присутність демонстративно пасивна, летаргічна, неспроможна. Нас хтось найняв грати цю роль? Хтось із вас погодився її грати? Чи ви просто належите до групи тих, хто подав у відставку, вважаючи, що жалюгідне існування, пекельний шлюб, уряд убивць та крадіїв – це той хрест, який ви маєте нести до кінця свого життя?»

Ігор Бондар-Терещенко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *