Минуле і сучасне – 5 книг про моделі життя

Автори цих книжок занурюються в минуле, не обмежуючи себе сучасним дослідницьким інструментарієм, і дивляться на світ очима тих, про кого пишуть.

Завдяки цьому маємо різні моделі бачення історії – від художнього та фактографічного до історіософського – а її переосмислення в цих жанрових координатах надають точності вікопомним моментам.

Вінстон Черчілль. Саврола. – К.: Видавництво Жупанського, 2017

Важко уявити, щоби її автор — державний діяч Великої Британії, найбільше відомий як прем’єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни – міг відкритися з такого несподіваного боку. Нехай навіть Вінстон Черчілль – письменник і лауреат Нобелівської премії з літератури 1953 року, але цим своїм романом він подивує навіть того, хто знається на його творчій спадщині. Будучи відомим публіцистом і мемуаристом, автор роману являє нам ще й не гірший зразок прози. Крім того, радянські часи залишили нам у спадок згадку про Черчілля, як непохитного стовпа британської колоніальної імперії, противника демократії та свободи поневолених націй. Натомість у цьому романі мова про виступ народу проти тиранії, режиму, правлячого в країні Лавранія, і виступи головного героя, лідера революції, нагадує класичні зразки революційної риторики. «Можливо, гвардійцям теж дадуть наказ виступити. Мені здається, решта військ відмовиться виконувати накази, адже солдати співчувають нашій справі. Якщо це справді так, ми повинні виступити, як і планувалося. Ви, Море, закличете людей до збройного повстання. Треба надрукувати відозву, роздати гвинтівки і оголосити початок революції. Слід оповістити всіх делегатів зібрання. Якщо солдати почнуть брататися, все закінчиться добре, якщо ні, нам доведеться битися – я не думаю, що ми зустрінемо сильний спротив, – і все закінчиться штурмом палацу…»

 

Володимир Потульницький. Корона та ціна: Історіософія династичної історії Центральної та Східної Європи IX-XVIII ст. – Л.: Наутілус, 2018

Як переконує автор цього актуального дослідження, успішна інтеграція української історії в світову може відбутися лише на основі створення першої української версії всесвітньої історії. Ось чому не в останню чергу книжку цього автора, випущеного у світ видавництвом, що спеціалізується на знакових речах, можна порівняти з «Історію Європи» Нормана Дейвіса. Масштаб праці стає зрозумілий, якщо згадати, що мова про дослідження шляхів інтеграції української династичної історії у світову, а також династичні історії домінуючих націй (нормани, литовці, поляки, росіяни, австрійці) в середньовічну та ранньонову епоху. «Білі плями» історії розкриваються з фаховою компетентністю, а підхід до предмету розмови обумовлений оригінальною стратегією автора – не фактографічний, а історіософський погляд вглиб століть. Завдяки йому ми можемо оцінити етапи українського державотворення в контексті епох, за яких розглядається історія України, а саме – європейська лицарська культура Середньовіччя, в якій постала Запорозька Січ, заснована нащадком Рюрика Дмитром Вишневецьким (Байдою), надовго залишившись однією з форм української державності. Окрім того, маємо розділи, присвячені імперії Габсбургів, історії Великого князівства Московського, а також Андрію Боголюбському та Всеволоду Велике Гніздо, які вкладаються у загальну картину династичної історії.

 

Євген Лакінський. Мій Квебек. – К.: Нора-Друк, 2018

Читаючи цю історію становлення відомої канадської провінції, написану в контексті особистого еміграційного досвіду автора, розумієш, що вона має багато спільного з українськими реаліями. Адже мова про край із власною ідентичністю, традиціями, історією і діалектом, і розповідається зокрема про його боротьбу за власну мову й національну гідність. За своєю культурою, він більш європейський, ніж інші провінції, а квебекуа (мешканці Квебеку) – це взагалі окрема нація; що 2006 року визнав федеральний парламент Канади. Історичні відомості про заселення краю, місцеві традиції та звички у книжці перемежаються з пригодами автора, який 22-річним юнаком переїхав у Канаду з України, будучи корінним одеситом – тож розповідь ще й сповнена гумору, непідробною щирістю та зацікавленням не туристичного кшталту, а доволі вже патріотичного. І це дуже показово і характерно для національної ситуації краю. «Протягом першого року у Монреалі я відверто кайфував від мультикультуралізму, – дізнаємося ми подробиці тамтешнього життя. – Десятки народів і рас були навколо. І не асимільовані, як у Одесі, де багато хто вважає себе «поляком», «греком», «болгарином» чи «караїмом», не знаючи ані мови, ані культури предків».

 

Малевич. Автобіографічні записки 1918–1933. – К.: Родовід, 2017

Чергова важлива книжка про відомого художника-авангардиста – ще один крок до повернення його в українську культуру, з якої він насправді вийшов. Згадки про батьків і дитячі роки, юність і навчання, ранній футуризм і виставки «Бубнового валета» – всі три тексти, присутні у збірці, друкуються в Україні вперше. Це зокрема «Розділи з автобіографії художника» (1933), «Автобіографічні записи» (1918) «Автобіографічні нотатки» (1923-1925). Завдяки яскравим, щирим та відвертим спогадам, загальновідомі деталі біографії художника, який увійшов до історії авангарду своїм легендарним «Чорним квадратом», обростають «етнографічним» матеріалом. З урахуванням цього буде легше уявити, що майбутні авангардні композиції Малевича – це лише один з періодів його творчості, а оформленням футуристичних збірок Хлєбнікова і Кручоних поетична філософія українського художника не обмежується. Від символізму, модерну і примітивізму до динамічного, космічного і магнетичного супрематизму – саме такий шлях пройшов цей художник, архітектор, педагог і філософ, тож повернення до джерел його творчості наразі дуже важливе. Учень Миколи Мурашка і Миколи Пимоненка, художня поетика якого завжди ріднив його з Україною, а саме з Гоголем, таємничий мистець Казимир Малевич, нарешті, повноваго входить до історії наших стосунків із світовим авангардом.

 

Володимир В’ятрович. (Не)історичні миті. Нариси про минулі сто років. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017

«Уламками дзеркала історії» називає автор збірки свої незвичні оповідання. «Адже навіть після завершення вдалого, на мою думку, дослідження залишалося почуття недоговореності, розуміння, що, обмежений жорстокими рамками історіографії, не зумів передати важливих моментів життя тих, про кого писав, – зізнається він. – Врешті спокуса зануритися в минуле, не обмежуючи себе професійним інструментарієм, подивитися на світ очима тих, про кого пишеш, і висловити пережите ними власними словами, виявилася надто великою, аби не піддатися їй». Тож у цих оповіданнях «художнє» бачення історії, її переосмислення в інших жанрових координатах, які надають точності тим чи іншим вікопомним трагічним моментам. Самогубство Хвильового, смерть Сталіна, зустріч Махна і Петлюри в еміграції, допити Стуса в камері. Найбільше автора збірки цікавлять визвольні змагання 1920-40-х років, УПА, повстанці, видатні події політичного та культурного життя того часу. Іноді факти справді вражають: «Навіть після полонення останнього головного командира УПА Василя Кука – «Лемеша» – 1954 року розрізнені повстанські боївки продовжували боротьбу. Останній, зафіксований на сьогодні, бій УПА відбувся під селом Рукомиш біля Бучача на Тернопільщині 1967 року. Але й після цього окремі повстанці за підтримки місцевих мешканців роками переховувалися від радянської влади. Наприклад, Ілля Оберишин вийшов із підпілля щойно в грудні 1991 року, коли дізнався про результати Всеукраїнського референдуму на підтримку Акта про незалежність».

Ігор Бондар-Терещенко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *