Смерть чи Кохання? – 5 містичних книжок

Містика у деяких книжках цього огляду часом виявляється буденною річчю, коли справа стосується «живого» життя. І такі почуття, як кохання, біль, страх або самотність стають сюжетами бестселерів, в яких навіть родинна сага утворюється на історію цілої епохи.

Анджей Сапковський. Вежа блазнів. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2018

Культовий автор фентезійних бестселерів, створених в жанрі альтернативної історії, знову порадував армію своїх шанувальників черговою авантюрною епопеєю. Книга задумана, як «розбійницький роман», за сюжетом якого головний герой на ім’я Рейневан, попавшись на гарячому родичам своєї коханки, змушений тікати світ за очі. Адже тепер за ним полюють брати-лицарі, наймані вбивці, міські стражники, ченці інквізиції і адепти таємничого магічного лицарського ордена. Дорогою він розслідує причини смерті свого брата, знайомиться з новими друзями – ченцем-авантюристом і демона-блазнем з іншого світу – закохується, відвідує шабаш відьом і навіть потрапляє до божевільні. Таким чином, перед нами гостросюжетний шахрайський роман, в якому загадкова Вежа блазнів, до якої прагнуть дійти герої, виявляється не менш божевільним місцем, ніж сама фантасмагорія, що коїться довкола в контексті XV століття. «Здавалося, сам Бог хоче, щоби перед настанням нового ладу було дощенту знищено старий, – зауважує автор-оповідач. – Здавалося, що наближається Апокаліпсис». І наближають його, додамо, карколомні пригоди головного героя – бойові, сексуальні, мандрівні – які читаються на одному подихові. «Рейневан з розмаху штурхнув вершника списом, вістря загрузло в блясі. Рейневан відпустив ратище, розвернувся, скулився, панцирні були всюди, всюди були хаос потворних шпичастих гундсгугелів, мигтіння хрестів і гербів на щитах, ураган блискучих мечів, вир кінських зубів, грудей і копит. «Вежа блазнів, – гарячково думав він, – це все ще Вежа блазнів, маячня, шаленство й божевілля».

 

Виктор Хорунжий. Салон «Санта Муэрте». — К.: Саммит-Книга, 2018.

На початку цього містичного роману, в його героя, юного Себастьяна, було, здається, все – улюблений мотоцикл, друзі-репери, купа вільного часу і свобода пересувань. Але не було справжнього кохання, коли прив’язуєшся до однієї дівчини, і ані руш наліво. Так само сталося у нього з красунею Каміллою, і все в житті хлопця змінилося. Більше того, оскільки дівчина працює в салоні ритуальних послуг стилісткою, то й самому Себастьяну з часом доводиться втягнутися в цю небезпечну галузь життя. А саме – ту, де смерть сприймається за мистецтво, і містика стає нормою. Чи впорається наш герой із цим заради свого кохання. «Кажется, он уже начинает привыкать к страшным снам и приходящей за ними бессоннице. Раньше всегда засыпал мгновенно и спал как убитый. Если на следующий день была не его смена, мог проспать до самого обеда. Однако с появлением Камиллы изменилось многое… И коль за радость встречи с любимой нужно платить, то он готов пожертвовать всем…» Звісно, все це могло б виявитися звичайною мелодрамою, але автор роману – сучасний український письменник, відомий своїми неординарними творами, в яких містика межує з фентезі, має юридичну освіту, є композитором, продюсером і керівником компанії «Space1Media World». Усе це гарантує, що креатив забезпечений, моральні норми в історії про Кохання і Смерть не порушеніі, а згадані межові ситуації лише передбачають гостросюжетне чтиво.

 

Олена Захарченко. Третя кабінка – Лос-Анджелес. – К.: Нора-Друк, 2018

Містика у цьому романі обертається гіркою пам’яттю, коли героїня роману, подорожуючи автостопом Європою, виявляє у випадкового попутника сорочку, вишиту за малюнком її бабусі. Насправді ж будь-який «таємничий» сюжет радянського часу – розкуркулення 20-х років, розстрілів і арештів «ворогів народу» в 1934-39-х роках, українсько-польської різанини 1943-го, приходу «совітів» на Західну Україну, війни, таборів військовополонених, втечі слідом за німцями на Захід, переслідування КДБ в 70-хроках, еміграції – все має цілком «буттєву» основу. Саме заповненню «містичних» лакун, а також так званих «білих плям» родинною історією присвячений цей роман. В якому в’язні, слідчі, кати і жертви належать, «офіційно» кажучи, до «історії України ХХ століття», а насправді – до невитравної «тоталітарної травми», яку не можна вилікувати. «Він тримав у руках сорочку, дбайливо вишиту Мартою, химерно намальовану сорочку, яку вона хотіла передати брату, зі своєю любов’ю, своїм болем, це єдине, що вона могла зробити для свого брата – цілком невинного, хорошого хлопця, якого ніяк вже не можна врятувати, але Марта цього не знає, і тепер вічно буде тримати з собою це горе і карати себе, що не врятувала його, що, може, могла ще щось зробити, але не зробила»

 

Євген Лір. Підземні ріки течуть. – К.: Видавництво Жупанського, 2018

Автор післямов до класиків «темної» літератури Чемберса, Мерріта, Мекена, а також перекладач «Короля в жовтому» Чемберса і «Місячного дитя» Кроулі вирішив спробувати сої власні творчі сили в жанрі «екзистенціального хоррора», і це, слід, визнати йому вдалося. Попри те, що передмова до збірки його оповідань попереджає, що читачеві нелегко буде пробиратися лабіринтом сюжетів, свічка, яку запалюють на самому початку в таємничому підвалі, світить крізь всю «темну» оповідь автор-дебютанта. Символи і знаки, натяки і здогадки супроводжуватимуть нас протягом всього дійства, яке розгортається у всіх новелах збірки. У кожному з них – своя загадка і таємниця. Молоде подружжя вирушає у мандрівку в самісіньке серце Пітьми, художниця-криміналістка замість об’єктів бачить символи, триває гра в Кита, Острів і Тьму. І все це в обрамленні інфернального жаху, метафізичного страху і безлічі гострих емоцій, які виникають при читанні цієї збірки. Але її основна цінність – крім захоплення, яке вона викличе у справжніх цінителів жанру – це чистота експерименту з висадження пагінців світової «літератури жахів» в український ґрунт.

 

Лада Лузіна. Чарівні традиції українок. – Х.: Фоліо, 2018

У цьому оригінально оформленому збірнику українських традицій, обрядів і ритуалів жіноче кохання займає далеко не останнє місце. Так, на самому початку подорожі в чарівну старовину згадується французький мандрівник Боплан, який описував цікавий звичай в Україні почала XVII століття. «В Україні, всупереч усім народам, не парубки сватають дівчат, а дівчата пропонують їм свою руку й майже завжди досягають своєї мети… Їм допомагає особливий забобон», – пише дослідник народного життя. На жаль, зазначає авторка, «мсье Боплан не уточняет, когда именно, в какой день года украинские девушки так уверенно брали на абордаж женихов. Но сам исторический факт женского самосватання не сомневается и неоднократно засвечен в нашей истории. Почти до ХVII столетия украинка могла даже спасти жизнь осужденному к смерти – ей достаточно объявить, что она берет его в мужья. В таком случае казнь отменяли… и мужа приговаривали к законному браку». Читаючи про такі ритуали, вже не дивуєшся давнім переказами і легендам, звідки в книжці з’являються відьми верхи на мітлі, а чоловіки рятуються втечею … на аероплані.

Автор: Ігор Бондар-Терещенко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *