Стежка чи розвилка? Топ-5 нових історичних книжок

Ігор Бондар-Терещенко пише про нові історичні книжки

 

Давно минули ті часи, коли українську культуру порівнювали з «паралітиком на роздоріжжі», вимагаючи визначитись: Схід чи Захід? Азія чи Європа? Київ чи Москва? Вже сьогодні так однозначно питання не стоїть, і метафорою культури став сад з розмаїттям стежок, які вкотре – наче добрі наміри в біблійській притчі – приводять до пекла національних стосунків.

 

 

Оля Самійленко. Спогади снігової Гуски. – К.: Каяла, 2017

22053200_1308661069246047_217795575_n

 

Попри традиційність «родинної» тематики цього роману (батькові спогади, трансформовані в історичну епопею) вражає контраст, на якому була збудована хитка конструкція тодішніх стосунків з владою. З одного боку, 1929 рік в історії України – це словникова революція, архітектурний конструктивізм, злиття міста й села, а з другого,  – початок кінця: примусова колективізація, Голодомор, розкуркулення та засланя на Соловки, про що йдеться в романі авторки, дочки українських емігрантів, Так само реальні події і родинні спогади співіснують з містикою незрушних архетипів, на яких Гоголь вибудував свій паноптикум малоросійських образів. Козак Вакула в романі справді меткий і спритний, але насправді це типаж майбутнього комісара, такого собі персонажа, що найкраще втілений у тодішній творчості від Головка до Платонова. Натомість дівчина Оксана – це символ спаплюженої, але нескореної України. Таємницею оповите навіть найтрагічніші сторінки з життя цих жінок у романі та житті. За сюжетом і родинними переказами, саме бабуся авторки, на той час молода жінка з родиною, змогла втекти з Соловків разом із дітьми, а як саме – залишалося загадкою у всі часи. Олі Самійленко, І навіть спілкування цих героїв нагадує про безперервний поєдинок архетипів – новопосталого життя в шкірянці та босоногого минулого села. «Не встигла вона заплющити очі, як у коридорі піднявся страшенний галас. – Відчини, Оксано! Це я! – закричав Вакула, тарабанячи в двері купе своїм залізним кулаком. Оксана трохи відкрила двері і скривилася від сильного запаху коньяку. – Зайшов, аби переконатися, що ти жива та здорова, дорогенька Роксо­лана, — сказав Перекотиполе, єхидно, перекривлюючи високопоставленого турка». Але саме жінка, та сама українська жінка, яка від гарему султана до камери на Соловках залишалася берегинею і порадницею, виводить фінальну оповідь з фольклорного контексту на світло вищих цінностей біблійного зразка. «- Це тебе на мить Всевишній забрав! Він врятував тебе від падіння в Пекло і вставив тобі у вуста слова правди, – тихо сказала Оксана. – У моєму видінні я бачив драбину, якою я, мабуть, міг видертись із Пекла, якби захотів, – зауважив Вакула».

 

 

Василь Шкляр. Троща. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017

22054444_1308661075912713_342987070_n

 

Для автора цього роману про УПА головне було заявити про непримиренну позицію справжніх героїв України – вічну боротьбу з режимом, яка триває за будь-яких, у тому числі, «мирних» часів. Тож оповідь структурована так, що розділи з історією про повстанців чергуються з тими, в яких один з них, вже відбувши радянську каторгу, повернувся. І виявив з напису на могилі бойового товариша, що він не загинув у 1947-му, а помер зовсім нещодавно, причому в чині радянського офіцера. Все це нагадувало б історію відомого «розвідника» Віктора Петрова, який співпрацював з німцями, був викрадений із Заходу радянським спецслужбами, а потім виринув у Києві звичайним «вченим», якби не одне «але». Зрада, яка сталася у цьому випадку не має нічого спільного з описаною в романі, оскільки смерть бойових побратимів вища за будь-яку «розвідницьку» науку. «Затиснуті ворогом з двох боків, мусили відходити очеретами через багна, і відходити порізно, щоб не лишати по собі помітного сліду. Все ближче та ближче чулися крики: – Бандьори, здавайтєсь! Ви акружени! – Розсіюємося і відходимо на полудне! – сказав Стодоля, витираючи рукавом забризкане тванню обличчя. — Якщо пощастить, зберемося…»

 

 

Тетяна Бонч-Осмоловська. Розвилка – Х.: Фабула, 2017

 

22093674_1308661085912712_216844271_n

У цій незвичній збірці повістей та оповідань читачеві пропонують зануритися в альтернативну історію ХХ століття, спробувавши уявити, як би виглядав світ без Радянського Союзу, Третього рейху і Другої світової війни. Якими були б люди, якби століття тому, перебуваючи на розвилці історії, вибрали інший шлях? З одного боку, сюжет цієї прози рухають то невловимі радянські розвідники («В полоні запечатаних колб»), то надміру обдаровані діти Соломона Глазова («Сиблінги, або З Феодосії на Марс»), а чи пригоди загадкових кристалів («Етюд в чорно-білих тонах»). Але насправді керує і авторкою, яка мешкає в Австралії, і читачем у процесі знайомлення з її баченням минулого і сучасного – бажання ревізувати історію у найкращому із сенсів цього словаю Тобто в літературному. Оскільки більш за все «Розвилка» нагадує мрії Набокова про ефемерний рай колишньої Росії, відроджений ним у романі «Ада, або Радощі пристрасті». Те саме іноді трапляється тут, де мрія про емігрантську оазу, збудовану на мріях про краще життя, таки збувається. Але якою ціною? Технологія відома – з фейлетонів Довлатова і скетчів Геніса – це експорт старозавітних знать і умінь у зарубіжне майбуття. «Батьки перевозять дітей і своїх батьків. переселенці, закриваючись долонею від сонця, вдивляються в піну над скелями, – змальовує авторка панораму великого переселення народів. – Бабусі везуть у валізах добірки журналу «Огонек», томи творів Льва Толстого і Максима Горького, колекцію мультфільмів про дармоїда вовка і садиста зайця, про вухасту тваринку і хитромудрого кота. Вони повинні посіяти в дитячих мізках насіння рідної, звичної їм культури».

 

 

Владислав Івченко. Два пасинки Митрополита. — Брустурів: Дискурсус, 2017

 

22052463_1308661079246046_1800061044_n

Цей історично-пригодницький бойовик – захоплива подорож у трагічну історію українських визвольних змагань під час Другої світової війни. Яка, додамо, змінювала не лише життя і долі, але й віру. Втім, якраз саме віра допомогла знайти свій шлях двох вихованців Митрополита Шептицького – Теофіла Володимирського та Івана Великоднього, чиї шляхи по закінченню духовної семінарії розійшлися – Іван став служити в далекому гірському селі, а закоханий Теофіл залишився у Львові поруч із Митрополитом. За сюжетом, повному жорстоких смертей, зрад, шантажу та погроз, обох героїв окупанти намагаються використати, щоб схилити Митрополита на свій бік. Ім’ям одного з них просять назвати сина другого – того, що виявився так само вірний своєму особистому покликанню на цьому шляху. «Савін дивився на мертового Теофіла. Дійсно, красунчик. І щось шляхетне в обличчі. Голуба кров. Савін згадав молодість, як розстрілював білих офіцерів у Криму. Серед них теж було кілька таких облич. Чортів красунчик. Скількох же наших він вбив. Починаючи від генерала Толстоухова і закінчуючи полковником Скориком. Злий, небезпечний, затятий ворог. Савін аж із деяким захопленням подивився на цього Теофіла».

 

 

Оксана Щирба. Стежка в долонях. – К.: Саміт-книга, 2017

22052663_1308661072579380_1303826441_n

 

..Попри те, що це збірка оповідань, її сюжети складаються у справжній роман з історією – кохання, стосунків, людських доль. Причому людина і природа – відповідно, цивілізація і культура – перебувають тут на рівних правах. Авторка спеціально зводить в одному контексті «архаїчні» теми, пов’язані з сільським світоглядом, любов’ю до землі й тварин, проживання життя, а не виживання («Велике серце дивака», «Картопля в мундирах», «Три теплі колоски») і сучасні моральні пріоритети («Ангели також плачуть», «Церковні дзвони для кілера». Варто додати, що в цьому суть всієї збірки – зведення докупи соціальних контекстів з непоєднуваною мораллю, світоглядом, життєвими цінностями. Найкраще це ілюструє оповідання «Потяг № 13» – цілком реальний, сполученням «Київ – Ужгород» – в якому сторонній спостерігач, що все життя прожив закордоном, бачить два людські архетипи: галасливий, чванькуватий, нахабний і лагідний, милосердний, щирий. Дорога – у даному випадку це життя, попутники у плацкартному вагоні – наче супутники того самого життя, яких не вибирають, але люблять того з них, хто нагадує про кращі риси національного генотипу. Принаймні так собі вирішив герой, милуючись парою молодят. «Я полюбив поїзд № 13 «Київ — Ужгород», – зізнається герой-оповідач. – Ладен був  спати навіть без постільної білизни,  на брудному  матраці. Я купував лише плацкарт  і виключно бокові місця, бо глибоко надіявся, що зустріну їх. Інколи мені здавалося, що я приїж- джав в Україну лише задля того, щоб побачити їх ще раз – сплетіння ніжності та любові, сплетіння божого дива».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *