“Три роки ми говоримо про війну”: Жадан опублікував новий вірш

Український письменник оприлюднив новий вірш. Присвячений він війні на сході України.

Поет представив своє творіння під назвою «Три роки ми говоримо про війну» на сторінці в Фейсбук.

Три роки ми говоримо про війну

+

Знайомий пішов добровольцем.
Повернувся за півроку.
Де був – невідомо.
Чого боїться – не каже.
Але чогось боїться.
Може навіть здатись,
що боїться всього.

Йшов нормальною людиною.
Говорив, щоправда, забагато.
Про все на світі.
Про все, що траплялось на очі.

А ось повернувся
зовсім іншим, так ніби
хтось відібрав у нього старого язика,
а іншого натомість не залишив.

Ось він сидить цілими днями на ліжку
й слухає бісів у своїй голові.

Перший біс лютий,
сипле жаром, вимагає
кари для всіх живих.
Другий біс покірний,
говорить про прощення,
промовляє тихо,
торкається серця руками,
вимащеними в чорноземі.

Але найгірший – третій біс.
Він із ними обома погоджується.
Погоджується, не заперечує.

Сам після його голосу
і починається головний біль.

+ +

Три роки ми говоримо про війну.
Навчились говорити про власне минуле, враховуючи війну.
Навчились будувати свої плани, з огляду на війну.

Маємо слова, щоби виявити свій гнів.
Маємо слова, щоби висловити свій жаль.
Маємо слова, щоби засвідчити свою зневагу.
Маємо слова для проклять, маємо для молитов,
маємо всі необхідні слова,
якими можна сказати про себе в часи війни.

Нам дуже важливо говорити про себе в часи війни.
Ми не можемо не говорити про себе в часи війни.
Ми вважаємо неприпустимим мовчати про себе.

Щоранку говоримо про війну.
Стоїмо перед дзеркалом і говоримо про війну.
Говоримо з тим, кого перед собою бачимо.
Мудрі слова.
Мудрі і переконливі.
Мудрі питання,
мудрі відповіді.

Щоранку нагадуємо всім про кількість загиблих.
По обіді тішимось сонячним спалахам за вікном.
Свіжій траві, що рветься крізь мертве каміння.
А ось надвечір знову нагадуємо всім
про кількість загиблих.

Нам дуже важливо нагадувати всім про кількість загиблих.
Нам дуже важливо, аби про кількість загиблих нагадували саме ми.
Нам дуже важливо, аби про кількість загиблих
чули саме від нас.

Не лишаємо нікому шансів.
Розрізаємо дійсність садовими ножицями,
даємо їй оцінку,
ставимо їй невтішний діагноз.

Три роки роздаємо оцінки.
Три роки говоримо, стоячи перед дзеркалом.
Можна не боятись ставити жорсткі питання.
І не боятись отримати незручні відповіді.

Ось просто більш упевнені в собі
говорять про це голосно.
А менш упевнені – тихо.

На кількість загиблих це в будь-якому
разі не впливає.

+ + +

Ось така в них тепер родина.
Ось такі родинні розмови.
Домовились не сваритись,
аби якось пересидіти цей серпень
під обстрілами.

Тому
про політику не говорять,
аби не сваритись,
про церкву не говорять,
аби не сваритись,
і про бога не говорять,
аби не сваритись.

Не говорять про родичів,
які виїхали.
Не говорять про друзів,
які лишились.
Не говорять про пацана з будинку напроти,
який воює.

Згадують сусіда.
Сусіда можна.
Сусід помер.
Сусіда шкода.

Щоправда, бог теж помер.
Але його чомусь не шкода.
Зовсім не шкода.

+ + + +

Сонце, тераса, багато зелені.
Хлопець і дівчина,
схоже, студенти, сидять за столом,
чекають, схоже, на замовлення.
Поруч, на столі, конспекти,
течки з документами,
схоже, просто забігли між заняттями.
пообідають – побіжать далі.
Такі дорослі, такі серйозні.

Що іще?

Схоже, винаймають помешкання,
не люблять готувати,
харчуються де трапиться.

Шкода тратити час на кухню.
Шкода тратити час на дрібниці.
Слід ставитись до життя, як до одягу,
який ти приміряв, перш ніж купити.
Слід вчитися не витрачати життя
на дурниці.

Коли-небудь вона обов’язково матиме свій дім.
Коли-небудь він обов’язково знайде нормальну роботу.
Потрібно буде всього навчитись,
потрібно буде навчитись підбирати
єдині слова, аби говорити
про любов і людяність.
Пил, квіти, багато зелені.
Весна минулого року.

Це єдине фото, де ми разом — розповідає вона. –
Я тут ображена на нього,
бачиш, навіть дивлюсь в інший бік,
не розмовляю з ним.
Потім почалась війна.
Він пішов.
Ну і все.

+ + + + +

Вулицею проходить жінка.
Зупиняється напроти магазину.
Вагається.
Потрібно купити хліб, вдома закінчується.
Купити тепер чи краще вже завтра? — думає.
Дістає телефон, слухає гудки.
Говорить із мамою.
Говорить різко, не слухає,
збивається на крик.
Кричить, стоячи
перед вітриною магазину.
Так, ніби кричить на своє відображення.
Обриває розмову, не дослухавши,
йде вулицею, проклинаючи
невидиму, і від цього ще більш
ненависну
маму.

Плаче від образи на неї
і від неможливості її пробачити.
Забуває про хліб.
Забуває про все на світі.

На ранок починається
перший артилерійський обстріл.

+ + + + + +

На сільській вулиці
перебитий газопровід.
Місце аварії, місце небезпеки.

Аварійна служба не виїздить –
ніхто не хоче їхати під обстріли.
Коли телефонуєш їм – мовчать,
нічого не говорять,
ніби не розуміють тебе.

В магазині, поруч із позавчорашнім хлібом,
продають похоронні вінки.
На вулиці майже нікого –
всі виїхали.

Черги немає.
Ні за хлібом,
ні за вінками.

+ + + + + + +

Зате я знаю тепер, — говорить він, –
яка війна.

Ну і яка? – питаю його.

Ніяка, — відповідає він.

Говорить зі знанням справи:
після полону про більшість
речей говорить зі знанням справи.
Себто, з ненавистю.

Говорить так, що краще й не відповідати:
все одно не погодиться.
Буде стояти на своєму,
вважаючи це найбільшою чеснотою
часів війни – стояти на своєму,
заперечувати сонце, заперечувати
рух океану.

Так і є:
війна – ніяка,
про неї так і говорять –
без прикметників.

Як ти себе почував?
Ніяк.
Як до тебе ставились?
Ніяк.
Як ти про це говориш?
Ніяк.
Як нам тепер із усім цим жити?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *