Вірші про війну в Україні

Війна спричинила мистецький сплеск.

Виставки картин та фотографій, аматорські відеороботи та професійне кіно, театральні вистави, нові книги, які фіксують теперішні перипетії в Україні у хроніках, роздумах і, звісно, у художній прозі та поезії. Пишуть і діляться своїм словом в Інтернеті всі – і письменники, і читачі. Пишуть навіть ті, хто зі зброєю в руках захищає Україну. В аеропорту Донецька знайшли віршований щоденник бійця. Або ж нагадаємо вам про поета-воїна, заступника командира добровольчого батальйону “ОУН” – Бориса Гуменюка.

Про те, що зараз відбувається в Україні, про війну і про її героїв, пропонуємо вашій увазі декілька віршів. Відкладіть свої нагальні “справи”, почитайте і помоліться.

АРТЕМ ПОЛЕЖАКА
Як ти підеш на війну?
У тебе ж борги і кредити!
У тебе дружина і діти!
Як ти підеш на війну?

Як ти попреш у бій?
У тебе ж задишка і нирки!
У тебе живіт і печінка!
Як ти попреш у бій?

Як ти будеш вбивати?
Ти ж врізать не вмієш в рожу!
Ти муху вбити не можеш!
Як ти будеш вбивати?

Як ти будеш вмирати?
Ти ж силою духа кволий!
Ти в бога не вірив ніколи!
Як ти будеш вмирати?

Так я піду на війну.
Бо є в світі інші кредити,
Бо в мене жінка і діти.
Так я піду на війну.

Так я попру у бій.
Бо м’язи пора розім’яти,
Бо треба живіт зігнати.
Так я попру у бій.

Так я буду вбивати.
Бо бачив я їхні рожі,
Це муху я вбити не можу.
Так я буду вбивати.

А вмирати я не збираюся,
Бо в мене борги і кредити,
Бо в мене дружина і діти,
Бо в мене задишка і нирки,
Бо в мене живіт і печінка,
Бо врізать не вмію в рожу,
Бо муху вбити не можу,
А бог – то моя Україна,
Тож бережи мене, Боже!..

 

АНАТОЛІЙ ХРОМОВ

Війна

І зима не зима
і війна не війна
Назбирала смертей
як зерно на жнива
Натрусила нам сліз
мов травневим дощем
Для війни це каприз
І вона хоче ще
І відважні доньки
і найкращі з синів
Від’їжджають на Схід
у обійми війни
У обіймах зими
там де грім канонад
Кожен іншому ворог
кожен кожному брат

І війна не війна
закінчились слова
І країна німа
та жива ще, жива!

 

БОРИС ГУМЕНЮК

Заповіт

Сьогодні знову копаємо землю
Цю ненависну донецьку землю
Цю черству закам’янілу землю
Тулимося до неї
Ховаємося в ній
Ще живі.

Ми ховаємося за землю
Сидимо в ній тихо
Наче малі діти за маминою спиною
Ми чуємо як б’ється її серце
Як вона втомлено дихає
Нам тепло й затишно
Ще живі.

Завтра ми вже будемо мертві
Може багато з нас
Може всі.

Не забирайте нас із землі
Не відривайте нас від матері
Не збирайте на полі бою наші рештки
Не намагайтеся наново скласти нас докупи
І – благаємо вас – ніяких хрестів
Пам’ятних знаків чи меморіальних плит.
Нам це не треба
Адже це не для нас – для себе
Ви ставите нам величні пам’ятники.
Не треба ніде карбувати наших імен.
Просто пам’ятайте:
На цьому полі
У цій землі
Лежать українські солдати
І – все.

Не віддавайте нас батькам
Не хочемо щоб батьки бачили нас такими
Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми
Неслухняними хлопчиками
З рогатками з синцями на колінах
З двійками у щоденнику
З повною пазухою яблук з сусідського саду
Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося
Що ми десь є.

Не віддавайте нас дружинам
Нехай кохані запам’ятають нас красенями
Такими які подобалися багатьом дівчатам
А дісталися їм.
Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи
Наш гарячий подих
Наші палкі обійми
Нехай вони не торкаються нашого холодного чола
Наших холодних вуст.

Не віддавайте нас дітям
Нехай діти запам’ятають наші теплі очі
Наші теплі посмішки
Наші теплі руки
Нехай діти не торкаються тремтячими губами
Наших холодних рук.

Ось в цих окопах
Які сьогодні для нас тимчасове житло
А завтра стануть нашими могилами
Поховайте нас.

Не потрібно прощальних промов
В тиші яка настає після бою
Це завше виглядає недоречно
Це наче штурхати загиблого воїна
І просити щоб той встав.
Не треба панахид
Ми й так знаємо де тепер буде наше місце
Просто накрийте нас землею
І – йдіть.

Було б добре як би на тому місці було поле
Колосилося жито
Щоб жайвір у небі
І – небо
Багато неба –
Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле
Де лежать бійці?!

(В пам’ять про нас їжте хліб з поля
Де ми полягли.)

Було б добре якби на тому місці були луки
І багато-багато квітів
І бджола над кожною квіткою
Щоб надвечір приходили закохані
Плели вінки
Кохалися до ранку
А вдень щоб приходили молоді батьки
З малими дітьми.
(Не перешкоджайте дітям приходити до нас.)

ле це буде завтра.
А сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури.
Ще живі.

 

СЕРГІЙ ТАТЧИН

Капітан

те що одразу мене не вбило
вбивало безкінечно – довго й повільно
і немає ніякого значення – чи ти любила
відтепер ти вільна
вільна як пташка що неспинно летить
вільна як риба що завжди пливе
вільна так як вмієш тільки ти
як усе живе

і кожнісінька ніч – як зоряна ріка
що мене мимо неба несе й колише
є щось від цієї любові у всіх жінках
а інакше – я̒к би я без тебе вижив?
я̒к би я сідав разом з ними за стіл
чи я̒к би разом з ними лягав у ліжко
спрагло торкаючись перестояних тіл
смішно

хоч мене і меншає з кожним днем
з кожною немислимо довгою годиною
те що між нами – ніколи не мине
саме воно і лишає мене людиною
і коли я щоразу молюся перед боєм
саме воно тримає мене на плаву
і саме ти захищаєш мене собою
я тебе сповідую
і оцим живу

та скоро від мене вже нічого не лишиться
бо я – лише кровиночка на тіла війська
без тебе мені воюється дихається пишеться –
а тому не бійся
світ ловив мене але так і не впіймав
набери мого імені повні груди
і повільно видихни – бо мене нема
і ніколи не буде…

пластуючи наодинці четверту добу
з простреленими ногами в якійсь долині
шепотів помираючи капітан Богун
українець в сотому поколінні

 

АНАСТАСІЯ ДМИТРУК

Україна моя у вогні

Україна моя у вогні,
у земному раю стріляють.
Розлетілись, мовчать солов’ї –
темні ворони в небі кружляють.

Оточили наш дім щури,
гади сіли на наші землі.
Роз’їдають вишневі сади
чорно-жовті смугасті черви.

Україна кайдани рве,
кращі хлопці стають до зброї.
Лютим звірем душа реве,
не бояться вогню герої.

На порозі стоїть Орда,
сусід риє нам всім могилу –
Ми покажем всю міць і силу,
ми покажем, що Русь жива!

Розлилася в крові війна.
Нам вітання прислав диктатор. —
Ми на згарищі його зла
синьо-жовтий піднімем прапор!

Тепер наша прийшла весна,
Наша воля тепер настала.
Україна цвіте, жива.
Довго рідна на нас чекала.

 

ТЕТЯНА ВЛАСОВА

Сьогодні Бог народжується там…

Сьогодні Бог народжується там,

Де захист – це життя, а не робота.

Де вмить стають героями цитат,

Тримаючи вогні аеропорту.

Де захищає каска і малюнок,

Що привезли від щирої дитини.

«Вертайся швидше!» – пише ця манюня.

Клади в кишеню, помолись – і ти не

Повинен плакати? Звичайно, не повинен,

Якщо у снах ти навіть бачиш сина.

Зроби, щоб потім він не знав про війни –

Ти ж обіцяв, що завжди будеш сильним.

Веди без слів із рідними розмову.

«Під мирним небом добре – там же ви».

Щоранку Бог народжується знову,

Коли ти прокидаєшся живим.

Так довго не закінчується все це.

Втім, ти – я вірю – знаєш добре вже:

Сьогодні Бог живе в твоєму серці –

Тому обов’язково збереже.

Джерело: Друг Читача

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *