Як сто років тому українці Далекого Сходу намагалися оголосити автономію

Після повалення російського імператора українці Далекого Сходу спробували оголосити в регіоні національну автономію. Але слів у цьому починанні було значно більше, ніж справ.

 

Після втечі з арештантського поїзда і поневірянь по далекосхідній тайзі Григорій Многогрішний, головний герой роману Івана Багряного Тигролови, прокинувся у хаті родини Сірків. Він побачив на стіні “безліч фотографій — дівчата у вишитих сорочках, у намисті, парубки в шапках і киреях”. За вікном чоловіки сідлали коня, збираючись до Києва. Втікачеві здавалося, що він марить, але незабаром господиня пояснила: не Київ, а Київка, місцеве село, назване так українцями-переселенцями.

“Це була наша нова Україна, синку, але щасливіша, — каже Сірчиха. — По всьому Уссурі, по всьому Амуру, як дома… Тут рай був, а не край, як для працьовитого. І ліс, і золото, і риба, і земля хліб родить… Жили ми, синку!.. Ну, а потім пішло все шкереберть… І стало так, що люди за голови хапаються. Прийшла радянська влада і все перевернула”.

Роман Багряного вийшов у 1944-му у Львові, і описував у ньому автор свої ж пригоди десятирічної давності. Тоді письменник потрапив під сталінські репресії. І опинився на Далекому Сході, який був українським “раєм-краєм” — Зелений Клин.

До 1917 року на схід від Уралу до Тихого океану розселилися більше 1,5 млн українців. На цьому величезному просторі вони становили понад 40% населення. На півдні Примор’я в деяких районах українська була рідною мовою для 90% жителів.

Подібна концентрація ледь не зробила ці місця і формально українськими — після повалення російського імператора на Далекому Сході з’явилися сили, які боролися за національну автономію.

ТИМЧАСОВИЙ ПРАВИТЕЛЬ: проукраїнськи налаштований генерал Дмитро Хорват оголосив себе тимчасовим правителем на КСЗ і в усьому Примор’ї (на фото генерал у центрі, у Владивостоці, в оточенні представників Антанти, 1918). Фото: DR

 

Чиї ми діти?

Вкінці лютого 1917-го між Примор’ям і європейською частиною Російської імперії майже на тиждень перервався телеграфний зв’язок. Подібне траплялося тут часто.

Зв’язок відновився тільки 3 березня. Про зречення Миколи II, яке сталося напередодні, одним із перших дізнався Іван Ющенков, міський голова Владивостока, про що відразу повідомив місцеву думу. І та одностайно підтримала тимчасовий уряд.

А вже наступного дня у місті, наче нізвідки, виникла рада робітничих і солдатських депутатів. Новий орган влади як зазвичай обрався на мітингу, і в його склад увійшли найкрасномовніші оратори на чолі з Шмулером Гольдбрейхом. У той день він значився більшовиком, а до середини літа вже став меншовиком. Різницю в цих нюансах мало хто розумів — тоді в Росії було близько 200 партій.

У серпні рада провела вибори нового міського голови. Переміг есер Олексій Агарьов, який нещодавно прибув зі США після довгої еміграції. Такого Владивосток ще не бачив — усі попередні градоначальники обиралися з місцевих.

Услід за політичними авантюристами в хлібосольне Примор’я потягнулися й професійні шахраї. Незабаром після виборів петроградська газета Живе слово повідомляла: “У Владивостоці з публічною лекцією виступив одягнений в офіцерську форму… корнет Савін. Публіки зібралося безліч, і старий аферист розповідав присутнім, як “його старий друг Саша Керенський (голова тимчасового уряду) прийняв його добровольцем у російську армію”.

Ім’я Миколи Савіна на межі XIX-XX століть не сходило з газетних шпальт. У молодості він був причетний до зникнення діамантів у царській родині. А виїхавши до Європи, укладав контракти на урядових рівнях і випаровувався із грошима. Турецькому султану Савін якось представився претендентом на болгарський трон великим князем Костянтином Миколайовичем.

“Якщо через деякий час дізнаємося, що корнет Савін головує де-небудь в раді робітничих депутатів — ми не здивуємося”, — такими словами завершувалася замітка Живого слова.

Поки столиця Примор’я слухала промови всіляких пройдисвітів, 12 червня у Нікольськ-Уссурійський з’їхалися представники українських організацій з усього краю.

Перші об’єднання діаспори на Зеленому Клині з освітніми цілями стали з’являтися ще в революційному 1905-му. А в 1907-му в Харбіні, де знаходилося управління Китайсько-східної залізниці (КСЗ), місцева інтелігенція створила Український клуб.

КСЗ з’єднувала Читу з Владивостоком і проходила по китайській Маньчжурії. Але будувала її Росія, і дорога зі станційними селищами належала їй.

Незмінним начальником магістралі з часу її відкриття в 1903 році був генерал Дмитро Хорват. Його предки-серби ще за Катерини II переселилися у Подніпров’я. Сам він народився у Кременчуці і вважав себе українцем. Тому генерал із радістю приймав на роботу земляків і радів звукам українських водевілів на своїй дорозі. За сприяння Хорвата в 1909 році колишній бортовий механік Добровільного флоту Юрій Глушко створив у Владивостоці український хор.

У середині червня 1917 року після I з’їзду в Нікольську-Уссурійському в містах та селах Далекого Сходу з’явилися листівки з відозвою Українського тимчасового національного комітету: “Брати українці! Сміються над нами, глузують, що ми в Краю дійсні хазяїни — бо нас же 80% усього населення — а бідолашні не маєм сміливости захисту своїх народніх прав. […] Нам не треба війни, не треба крові! Нам потрібний тілько спокій, щоб ми мали можливість здобути тут, на Далекому Сході, незалежне ні від кого своє вільне життя. До праці, брати! ”

Зі звернення було мало зрозуміло, до чого власне закликав комітет. Тому активісти роз’їхалися по містах і селах Примор’я агітувати за українську незалежність.

У жовтні-листопаді 1917-го більшовики захопили владу в Петрограді та Москві. Через це курс рубля впав до неможливого. Газети повідомляли, що на Далекому Сході за нього давали сім колишніх копійок.

У травні 1918-го, після III українського з’їзду, із Зеленого Клину до Києва до гетьмана Павла Скоропадського вирушив поручик Петро Твердовський.

Його тези були досить чіткими. Наприклад, умова петроградському уряду: терміново відкликати з Зеленого Клину всі російські війська і передати всю зброю, яка там є, українській владі. Або така вимога: визнати Зелений Клин частиною України.

Але питання про те, як все це втілити в життя, навіть не обговорювалося.

Тому Скоропадський зупинився на тому, що призначив у Харбін консула. Ним став сам Твердовський.

ЧЕРВОНА ВЛАДА: Ієронім Уборевич (виступає з трибуни на мітингу у Владивостоці в 1922 році) був військовим міністром промосковської Далекосхідної республіки, в якій українці спочатку отримали формальну автономію. Але більшовики самі ж незабаром ліквідували її. Фото: DR

 

Від Шевченка до Леніна

Тим часом на Зеленому Клині крім української, встановилося ще кілька “влад”.

Після низки пограбувань іноземців у Владивостоці і вбивства японського торгового представника Ісіда Сіїті в Примор’ї висадилися експедиційні війська США, Великої Британії, Франції та Японії.

Сушею з Далекого Сходу більшовиків вибив чехословацький корпус. Він складався переважно з полонених бійців австрійської армії чеського і словацького походження, яких більшовики вирішили переправити через Сибір і США до Франції – вже як союзників останньої, аби вони билися на західному фронті з німцями.

Генерал Хорват у червні 1918-го проголосив себе тимчасовим верховним правителем на КСЗ і в усьому Примор’ї. У нього були міжнародний авторитет і зброя, але не було сильного війська.

Зате воно було у місцевого козачого отамана Григорія Семенова, який ніким себе не проголошував, але в багатьох регіонах мав реальну владу.

А в листопаді між Уралом і Байкалом в Омську ще одним верховним правителем був оголошений адмірал Олександр Колчак, видатний діяч “білого” руху. Після болісних переговорів генерал Хорват визнав саме його владу в регіоні.

Для українців стало очевидним, що без своєї армії вони нічого не доб’ються на Зеленому Клині. Але кожна з військово-політичних сил, присутніх у краї, спробувала використовувати українську карту.

ГЕНЕРАЛ, ЩО НЕ СТАВ КОМАНДУВАЧЕМ: Генерал Борис Хрещатицький повинен був сформувати на Далекому Сході національні українські підрозділи. Але затія не вдалася. Фото: DR

III український з’їзд уповноважив генерала Бориса Хрещатицького, уродженця сучасного Новоазовська Донецької області, сформувати національні підрозділи. Над Хрещатицьким стояв генерал Хорват, а, отже, і Колчак, який вирішив кинути українські війська на Уралі проти червоних.

Але ще 1 травня 1919 року на бік більшовиків під Оренбургом перейшли 3 тис. бійців куреня імені Шевченка, сформованого в Челябінську. Підрозділ став полком імені Леніна. Історики стверджують, що українці тоді купилися на пропаганду більшовиків. Однак курінь складався з колишніх полонених русинів, які воювали разом із чехами проти Росії, а колчаківці сприймали їх як другосортне гарматне м’ясо.

Олексій Будберг, військовий міністр уряду Колчака, писав у своєму щоденнику 4 вересня 1919 року “Підняли великий галас із поголовною мобілізацією колишніх полонених із карпаторусів. Завдяки цьому Омськ залишився без пекарів і асенізаторів, оскільки миролюбні й невибагливі карпаторуси спеціалізувалися на чорній праці. Озлоблення серед них страшне. Тепер ця надійна і міцна жменька розчинена серед насильно зігнаних людей,  які не хочуть воювати”.

Тоді ж Будберг написав і таке: “У газетах море платних захоплень щодо “дивовижного за своєю одностайністю підйому героїв під’яремної Карпатської Русі на порятунок рідного російського народу”. Платні пера завжди були особливо підлі, а в теперішній гнилій атмосфері побили всі рекорди”.

Наступного дня міністр дописав: “Ніякого резерву на Далекому Сході формуватися не буде, питання про призначення Хрещатицького відпадає”.

УКРАЇНСЬКИЙ КРАЙ: До моменту краху Російської імперії етнічних українців у Примор’ї було більше 1,5 млн. Вони стали помітною силою в регіоні (на фото — мирний мітинг українців у Владивостоці). Фото: DR

 

Свій до свого

На початку 1920 року з політичної сцени пішов адмірал Колчак, якого видали більшовикам його французькі союзники. А в квітні того ж року у Верхньоудинську проголосили прорадянську Далекосхідну республіку (ДСР). Вона була потрібна Москві як буфер між Радянською Росією і Японією.

З перших же днів Кремль організував фінансову і військову допомогу республіці, а також наповнив її своїми партійними кадрами.

Українці в ДСР отримали формальну автономію. В уряді їх інтереси представляв Петро Марчишин, колишній офіцер австрійської армії, що потрапив у російський полон. Його стараннями восени 1921-го в “республіці” відкрилися 60 українських початкових шкіл.

До Владивостока ДВР із більшовиками поки що не дотягувалися — містом керував черговий Тимчасовий уряд. Але там продовжував збиратися український секретаріат з Юрієм Глушком на чолі. Під його впливом місцевий кооператив Чумак поєднав у собі майже всі подібні комерційні проекти українців.

Усе працювало за принципом свій до свого по своє. Під керівництвом Петра Горового Чумак забезпечував селянам збут їх продукції, швидко орієнтуючись у цінах і логістики краю. Також кооператив працював як каса взаємодопомоги. За статутом організації, 25% прибутку йшли на культурно-освітні програми. У 1921 році близько 150 сільських громад Примор’я вирішили відкрити українські школи і стали шукати на них гроші.

У листопаді 1922 року червоні взяли Владивосток. Всі українські починання в краї були припинені. Чекісти ліквідували Чумак. Справи його на той час йшли далеко не блискуче, але товару на складах було конфісковано на 10 тис. золотих рублів.

У перші ж дні свого управління містом нова влада заарештувала близько 200 українських діячів. Після дізнань у суд відправили 22 особи, які були пов’язані з Горовим: їх звинуватили у співпраці з отаманом Семеновим. Насправді ж голова кооперативу всього лише отримав від нього якийсь документ, який гарантував національно-культурну автономію українців Примор’я після розгрому більшовиків. Найімовірніше, для керівника кооперативу Чумак цей папір був охоронною грамотою.

Також отаман нібито видав генералу Хрещатицькому і ще одному українському діячеві 10 вагонів борошна, 25 тис. руб. і золото на створення національних корпусів. Але ті через відсутність зброї розпустили своїх солдатів ще навесні 1920-го, а самі поселилися в Харбіні.

Більшовиків правда не особливо цікавила, і в грудні 1924-го в Читі почався гучний процес над лідерами українського Примор’я. Слухання тривали тиждень, і найсуворіший вирок отримав Горовий – розстріл, замінений 10 роками ізоляції. Грушко, за чиїм розпорядженням голова Чумака контактував із Семеновим, отримав 2,5 роки в’язниці. Решта — від півроку до двох.

Російський історик В’ячеслав Чорномаз вважає, що після Читинського процесу українці Зеленого Клину стали приховувати походження. І вже за переписом 1926-го їх тут стало значно менше, ніж за царських часів.

На початку 1930-х Москва і сама спробувала зіграти в українізацію на Далекому Сході. У деяких районах регіону відкрили національні школи і почали випускати газети українською. Але всю цю справу швидко згорнули, а найдіяльніших активістів національного відродження відправили в табори.

Для багатьох українців порятунком від більшовиків стала уссурійська тайга. Та ж господиня Сірко в Тигроловах запевняє арештанта-втікача: “А ми плюнули на все, та й перебралися сюди, щоб по-своєму-таки віку доживати. Сюди і ворон нечасто залітає. По-тутешньому, воно близько, якихось п’ятсот верстов [до Київки]… Але людей тут мало, і влада не так чіпляється”.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.